Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

Здавалося, нашим надіям настав кінець, і з виразу облич товаришів я побачив, що вони вирішили байдуже ждати загибелі. Мабуть, усе-таки вони сп’яніли від випитого вина, чого мені пощастило уникнути завдяки тому, що я відразу пірнув у воду. Говорили вони не до ладу і мололи щось несосвітенне. Кілька разів Петерс запитав у мене щось про Нантакет. Я добре пам’ятаю, що Огастес підійшов до мене і з найсерйознішим виразом попросив гребінця – мовляв, у волосся йому набилося повно риб’ячої луски, і він хоче вичесати її, перед тим як зійти на берег. На Паркера вино подіяло начебто менше, і він став умовляти мене, щоб я знову пірнув у кают-компанію і дістав, що трапиться під руку. Я погодився, пірнув і, пробувши під водою рівно хвилину, видобув на поверхню невеличку шкіряну валізку, яка належала капітанові Барнарду. Ми негайно її відкрили, плекаючи слабку надію знайти що-небудь їстівне. Одначе там були лише коробка з бритвами і дві лляні сорочки. Я знову пірнув і повернувся з порожніми руками. Коли моя голова з’явилася на поверхні, я почув брязкіт і, піднявшись на палубу, побачив, що мої невдячні супутники скористалися з моєї відсутності й допили вино, причому розбили пляшку, бо надто поспішали крадькома повісити її на місце, поки я не випірнув з води. Я дорікнув їм за безсердечність, і Огастес розплакався. Двоє інших сміялися, намагаючись перевести все на жарт, але при цьому їхні обличчя так жахливо кривилися, що не доведи господи мені знову стати коли-небудь свідком таких веселощів. Було очевидно, що випите на порожній шлунок вино негайно проявило свою згубну дію – усі троє були смертельно п’яні. Мені насилу пощастило вмовити їх лягти, і незабаром вони поринули в тяжкий сон, супроводжуваний жахливим хропінням.

Тепер, можна сказати, я залишився на кораблі сам-один і віддався похмурим і безрадісним роздумам. Я не бачив для нас іншого виходу, як повільна смерть від голоду або, в кращому випадку, загибель у морській безодні під час першого шторму, з яким ми зустрінемося, бо нам, виснаженим і змученим, боротися зі стихією буде не до снаги.

Голод мов пазурами роздирав мені шлунок, і я не міг далі терпіти ці муки, я відчував, що здатний на що завгодно, аби вгамувати їх. Ножиком я відрізав трохи шкіри від валізи і спробував з’їсти, але не зміг проковтнути жодного шматочка, хоча начебто відчув полегкість, пережовуючи невеличкі клаптики, а потім випльовуючи. Надвечір мої супутники пробудилися один за одним, усі в стані жаскої пригніченості та кволості, спричиненої алкоголем, випари якого вже, правда, розвіялися. Їх тіпало, немов у лихоманці, вони жалібними голосами просили пити. Їхній стан мене страшенно засмутив, і водночас я зрадів, що завдяки щасливому збігу обставин не випив зайвого і тепер так не мучуся. Одначе своєю поведінкою вони неабияк мене стривожили; адже було очевидно, що поки їм не стане краще, вони не зможуть допомагати мені в зусиллях, спрямованих на поліпшення нашого становища. Я аж ніяк не відмовився від думки знайти що-небудь їстівне в кают-компанії, але не міг зважитися на нову спробу, поки хтось із них не очуняє настільки, щоб бути здатним тримати кінець вірьовки, коли я пірну. Мені здалося, що Паркер трохи більше володіє собою, ніж інші, і я вдався до всіх можливих заходів, аби його розворушити. Подумавши, що купання в морській воді може справити благодійний ефект, я обв’язав Паркера мотузкою, відвів до трапа (весь цей час він лишався цілком пасивним), штовхнув його у воду й відразу витяг. Я мав право привітати себе з результатами цього експерименту, бо Паркер умить ожив, підбадьорився й, вибравшись на палубу, цілком усвідомлено запитав, навіщо я з ним таке втяв. Я пояснив йому, в чому річ, і він щиро мені подякував, сказавши, що після купання почуває себе значно ліпше, а потім ми з ним обговорили, як нам бути далі й вирішили застосувати такий самий метод і до Огастеса з Петерсом, після чого вони відразу прийшли до тями. На думку про раптове занурення у воду наштовхнула мене прочитана колись медична книжка, в якій говорилося, що в тих випадках, коли хворий страждає на mania a potu,[40] дуже допомагає водяний душ.

Упевнившись, що тепер я можу довірити своїм супутникам тримати кінець вірьовки, я пірнув ще три чи чотири рази в кают-компанію, хоча вже геть споночіло, з півночі накочувалася слабка, але довга хвиля, і судно почало гойдати. На дні кают-компанії мені пощастило знайти два ножі у футлярах, порожній глек на три галони[41] і ковдру, але нічого їстівного. Витягши на поверхню ці предмети, я знову подався на пошуки і пірнав, аж поки геть знесилився, але нічого більше не знайшов. Уночі по черзі спускалися під воду Паркер та Петерс, але їхні пошуки теж ні до чого не призвели, і тоді ми облишили ці спроби, остаточно зневірившись і вирішивши, що тільки марнуємо сили.

Важко собі уявити, в яких тілесних та душевних муках перебули ми решту ночі. Настав і ранок шістнадцятого липня, і ми почали жадібно оглядати обрій – але дарма! Море було гладеньке, тільки з півночі, як і вчора, котилася довга хвиля. Вже шостий день ми жили без їжі й без води, якщо не рахувати випитої пляшки портвейну, і було очевидно, що коли ми нічого не роздобудемо, то протягнемо дуже мало. Ні раніше, ні згодом не бачив я настільки виснажених людей, якими видалися мені в той день Огастес і Петерс. Якби в їхньому теперішньому стані я зустрівся з ними на суходолі, мені б і на думку не спало, що я цих людей знаю. Вони цілком перемінилися на обличчі, і я не міг повірити, що саме з ними я був лише кілька днів назад. Паркер, хоч і схуд неймовірно і так ослаб, що не підіймав з грудей голови, виглядав краще, аніж ті двоє. Він терпів страждання з великим смиренням, не нарікаючи і намагаючись підбадьорити інших, як тільки міг. Щодо мене, то, незважаючи на мою тендітну статуру й на те, що на початку подорожі я мало не вмер від спраги й задухи в трюмі, я мучився не так, як інші, менше схуд, аніж вони, а головне, в дивовижній мірі зберіг ясність думки, тоді як мої товариші перебували в своєрідній розумовій