Читати книгу - "Таємна історія"

у Трапезну, виморожений та виснажений, одночасно зі сторожем, який відчиняв будівлю на день. Потім я спускався в підвал, голився там, мився в ніким не вживаній та лиховісній на вигляд душовій із білими кахлями, відкритими трубами та стоком посеред підлоги, що під час Другої світової входила до складу тимчасового лазарету. Прибиральники внизу набирали воду з кранів, тому її тут досі не відключили, працювала навіть газова колонка. У глибині однієї з порожніх кабінок зі скляними дверима я зберігав бритву, мило та рушник — так, щоб ці речі не впадали в око. Потім я вирушав поїсти консервованого супу та випити розчинної кави, зготованих на плитці з кафедри соціології. Тож поки доктор Роланд із секретарями з’являвся на робочому місці, я вже брався до своїх щоденних обов’язків.

Доктор Роланд, котрий уже звик до моїх прогулів та частих виправдань щодо не зроблених вчасно завдань, подивувався й зустрів моє неочікуване завзяття з підозрою. Він хвалив мене і ставив багато запитань; кілька разів у коридорі мені вдавалося підслухати його розмови про мої метаморфози з доктором Кабріні, заввідділення психології та єдиним викладачем, що не виїхав на зиму з корпусу. Спочатку доктор Роланд, безсумнівно, вважав це моїм черговим трюком. Але кожен новий день сповненої ентузіазму роботи тиждень за тижнем приносив по золотій зірочці в мою осяйну особову справу. Мені стали довіряти. Спочатку невпевнено, а під кінець — уже під звуки фанфар. І, здається, першого лютого мене підвищили. Можливо, в полоні своїх біхевіористських ідей доктор Роланд вважав, що таким чином підштовхне мене до ще більших мотиваційних висот. Та із закінченням зимового періоду, коли я повернувся до затишної кімнати в Монмут-Гаусі, а разом із нею й до своєї некомпетентності, він пошкодував про це рішення.

У доктора Роланда я працював допізна, наскільки це взагалі було нормальним, потім вечеряв у кафетерії Трапезної. У деякі вечори щастило встряти деінде ще, я прискіпливо вивчав дошки оголошень, видивляючись усілякі зустрічі «Анонімних алкоголіків» або шкільні вистави за мотивами старого мюзиклу «Бриґадун»[79]. Та переважно ніде нічого не відбувалося, Трапезна зачинялась о сьомій, і мені лишався тільки довгий шлях додому по темряві та снігу.

Такого холоду, як на складі, мені ще ніколи не доводилося знати. І не доведеться в майбутньому. Мабуть, якби мені не забракло здорового глузду, то я би придбав собі електрообігрівач, але заледве чотири місяці минуло відтоді, як я прибув з одного з найтепліших регіонів Америки, тому фактично навіть не відав про існування таких приладів. І на думку не спадало, що, можливо, половина населення Вермонту не мерзне так, як я, щоночі: у них не ломить кістки від морозу, не болять суглоби, їх не ятрить уві сні безжальний холод, з яким приходили марення про крижини в морі, загублені експедиції, прожектори рятувальних літаків, які ширяють над спіненими хвилями Арктики, де ви борсаєтеся на самоті. Коли я прокидався вранці, то все терпло й боліло так, наче хтось мене потовк. Здавалося, це через спання на підлозі. І тільки пізніше я второпав, що справжньою причиною розладу був невблаганний дрож, мої м’язи скорочувалися механічно, ніби по них пропускали електричний струм — цілу ніч, кожну ніч.

Дивовижно, але той хіпі на ім’я Лео ще й неабияк сердився, бо, бачте, я рідко тесав кілочки, вигинав деки абощо для його мандолін, чим я мав займатися на своєму другому поверсі.

— Чувак, ти мене рішив поюзати? — загрозливо промовляв він при кожній зустрічі. — Ніхто не грає Лео так. Ніхто. — Він гадав, що я проходив курс конструювання музичних інструментів і тому спроможний виконувати різної складності роботу, хоча я ніколи нічого подібного йому не казав.

— Та нє, казав-казав, — обурився він, коли я запевнив його у власному невігластві. — Розповів мені, що якось ціле літо провів у горах Блу-Ридж[80], де виготовляв цимбали. У Кентуккі.

Крити його заяву було нічим. Я звичний до брехні про самого себе, та тільки не в тому разі, якщо її розпускають інші, від чого я просто втрачаю дар мови. Я міг лише заперечити й повідомити — цілком щиро, між іншим, — що навіть не в курсі, як виглядають ті цимбали.

— Стругай кілочки, — нахабно лаявся він. — І приберись.

На це я багатослівно відповідав, що навряд чи зможу виготовляти кілочки в кімнаті, де неможливо навіть зняти рукавички.

— То обріж у них пальці, чувак, — незворушно казав Лео.

Такі от випадкові перепалки у вестибюлі виявилися єдиним нашим із ним спілкуванням. Із часом до мене все-таки дійшло, що Лео, незважаючи на свою відкриту любов до мандолін, жодного разу так і не ступив ногою до майстерні. Це тривало вже кілька місяців на момент моєї появи в його будинку. Мені стало цікаво, чи він узагалі знав про дірку в стелі. Тож одного разу я зухвало це кинув йому в обличчя.

— Мені здавалося, ти хоч би цю хрінь у будинку міг привести до ладу, — якось промовив він. На захист своєї жалюгідності скажу, що однієї неділі я таки спробував цим зайнятися, скориставшись кількома старими дерев’яними огризками від мандолін, проте мало не загинув при цьому. Кут нахилу даху виявився підступно крутим, я втратив рівновагу й мало не звалився в загату. Я буквально видряпався з халепи по бляшаній ринві, за яку вхопився в останній момент і яка, на моє велике щастя, втрималась на місці. З превеликими труднощами мені вдалося врятуватись, при цьому я порізався об іржаву бляху, тому довелося робити укол від правця, зате я простежив за падінням у воду молотка, пилки та заготовок під мандоліни, що належали Лео. Весь інструмент потонув, і Лео, можливо, й досі не в курсі, що його бракує, а от шмаття мандолін, на жаль, лишилося плавати на поверхні, ще й збилося докупи над водоскидом, якраз навпроти вікна спальні Лео. Звичайно ж, йому було що сказати з цього приводу — і про студентиків, котрим байдуже до чужих речей, і про всіх навколо, хто спить і бачить, як би вкрасти в нього останні труси.

Різдво я помітив хіба що за відсутністю роботи й зачиненими закладами, де можна було б зігрітись, якщо не рахувати кількох годин, які можна провести в церкві. Я повертався додому, загортався в ковдру і, гойдаючись туди-сюди, промерзав до самих кісток і згадував усі сонячні різдвяні дні свого дитинства: апельсини, велосипеди, обручі та зелений «дощик», що іскрився в променях світла.

Час від часу на адресу в Гемпден-коледжі приходила пошта. Френсіс надіслав мені листа