Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене досі збереглася та його поштівка. Що характерно, підписана вона була олівцем; минули роки, літери розмазались, але текст усе ще розбірливий. Підпису немає, але помилитися в авторстві неможливо:
Річарде, Старий,
ти Мерзнеш? а тут у нас
тепленько. Живемо у Penscione
(так і написано). Вчора я помилково замовив Conche[82]
в ресторані, на смак страшне
але Генрі ззів його. Тут усі по головно
католики. Arrivaderci скоро побачимось
Френсіс із двійнятами все випитували, досить-таки наполегливо, мою гемпденську адресу. «Де ти мешкаєш?» — писав чорним чорнилом Чарльз. «Так, де?» — відлунювала червоною пастою Камілла. (Каміллине чорнило мало сап’яновий відтінок, який у людини, котра страшенно за нею сумувала, — мене тобто — одразу викликав барвистий спогад про тонку хрипкість її голосу.) Оскільки я не міг їм дати адреси, то ігнорував їхні запитання, а натомість заповнював свої відповіді розлогими оповідями про сніг, красу, самотність. Мене часто переслідували думки про те, наскільки ж незвичним могло видатися моє життя далеким читачам моїх же листів. Його реальність була відірвана й безособова, всеосяжна, а проте невизначена, зі значними прогалинами, що перепиняли читача на кожному повороті; якби замінити пару дат і деякі обставини, то їх би можна було підписати іменем Ґаутами[83] без найменших проблем.
Я писав листи вранці перед роботою, сидячи в бібліотеці, під час затяжних періодів байдикування у Трапезній, де я щовечір засиджувався, аж доки мене виганяв вахтер. Здавалося, все моє життя складалося з розірваних фрагментів часу: то в одному громадському закладі потинявся, то в іншому, ніби чекав на якийсь неіснуючий потяг. Подібний до привидів, котрі, кажуть, глупої ночі блукають залізничними вокзалами та розпитують перехожих про розклад «Опівнічного експресу», що зійшов із рейок двадцять років тому, я мандрував від одного джерела світла до іншого аж до того кошмарного моменту, в який замикалися всі двері й доводилося покидати світ тепла, співгромадян та підслуханих розмов, виходячи назустріч зимі, що затискала мої кістки в добре знайомих лещатах морозу, від чого я одразу забував про все на світі, про затишок і вогні. Тепло мені не було ніколи, жодного моменту в житті.
Я вивчився на професійного невидимця. Я міг по дві години цмулити філіжанку кави, по чотири — споживати їжу непомітно для офіціанток. І хоча вахтери виганяли мене щовечора, коли зачиняли Трапезну, я не певен, чи розуміли вони, що кожен день мають справу з одним і тим самим хлопцем. У неділю опівдні, накинувши на плечі плащ-невидимку, я міг — інколи до шести годин підряд — пересидіти в приймальні лазарету, мирно гортаючи при цьому примірники часопису Yankee («По скойки на Каттіганк») або Reader's Digest («Десять способів вилікувати спину!»), і не заслужити жодного зауваження від адміністратора, лікаря чи колеги-страждальця.
Проте аналогічно до Невидимця в Герберта Веллса я виявив, що мій дар має свою ціну, чим у моєму випадку, достоту як у книзі, стала свого роду розумова сутінь. Люди начебто уникали мого погляду, немовби намагалися пройти крізь мене; мої забобони переросли в подобу манії. Я сам себе переконав, що не за горами та мить, коли впаду та зверну карк або, ще гірше, зламаю ногу, коли під моїм черевиком підломиться якась із розхитаних залізних сходинок, що ведуть до моєї кімнати. І я замерзну чи помру з голоду, перш ніж мене знайде Лео. Наприклад, одного дня, коли я успішно видряпався по цих сходах та зборов їх, у голові крутився старий мотивчик Браяна Іно («In New Delhi / And Hong Kong / They all know that it won’t be long»[84]), значить, тепер я повинен був його мугикати щоразу, спускаючись зі свого поверху чи піднімаючись на нього.
Щоразу, коли двічі на день я опинявся на пішохідному мості, мусив зупинитись на узбіччі дороги й копатися в снігу кольору кави, аж доки знайдеться годящий камінець. Потім я перехилявся через обледенілі поручні та жбурляв його в бистрий потік, що жебонів на динозаврячих яйцях із крапчастого граніту, якими там заслане русло, — певно, то була моя офіра річковому богові за безпечний перехід або спроба довести реальність власного існування попри невидимість. Вода бігла настільки мілка та місцями прозора, що інколи мені вдавалося розчути цокання
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.