Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"

Ґвен цмулить віскі. Музичний автомат замовкнув, і тепер бармен вмикає звук у телевізорі та перемикає канали. Від моменту появи в місті будівлі всюди те саме. На CNN якась «експертка» із СХП розумує про «збій пам’яті», що нібито накрив Мангеттен.

Вона каже: «Якщо спогади ненадійні, якщо минуле і теперішнє можуть просто змінитися без попередження, тоді самі поняття факту й правди зникають. І як нам жити в такому світі? Ось чому ми бачимо таку епідемію самогубств».

— Ти знаєш, де той готель? — доправляється Ґвен.

— Минуло одинадцять років, принаймні у моєму розумінні, але я думаю, що можна спробувати пошукати. Пригадую, він був у центрі міста, то, може, й досі там стоїть.

— Наш розум не створений для існування у світі, де спогади постійно змінюються і впливають на реальність, — каже Ґвен. — А раптом це тільки початок?

У Баррі в кишені штанів вібрує телефон.

— Перепрошую.

Він дістає його, читає есемеску від Меґан:

«Тату, я так більше не можу.

Я не знаю, хто я. Я не знаю

нічого, крім того, що мені

тут не місце. Вибач, будь

ласка. Люблю тебе».

Він зіскакує зі стільця.

— Що скоїлось? — непокоїться Ґвен.

Баррі кидається до дверей.

* * *

Телефон Меґан уперто переадресовує Баррі на голосову пошту, а через появу Біг-Бенду міські вулиці досі забиті.

Дорогою до Нохо він хапає рацію та просить диспетчера прислати найближчий поліційний наряд до Меґан, подивитися, що там.

— Сто п’ятдесят восьмий, ви говорите про дев’ятсот чотири бі на Бонд-стріт? Туди вже виїхали кілька патрулів, пожежних команд і «швидких».

— Що? Який номер будинку?

— Бонд-стріт, дванадцять.

— Це будинок моєї дочки!

В ефірі стає тихо.

Баррі відкидає мікрофон, вмикає проблискові маячки, сирену та маневрує в потоці, огинаючи машини й автобуси, проскакуючи перехрестя на червоне світло.

За кілька хвилин він повертає на Бонд-стріт, кидає автомобіль перед поліційним кордоном і біжить до пожежних машин, які гатять водяними струменями по фасаду будинку, де мешкає Меґан. З вікон на шостому поверсі рвуться на волю язики вогню. Хаос повний: ройовище аварійних вогнів, поліціянти розтягують жовту стрічку, щоб люди із сусідніх помешкань залишалися на безпечній відстані. Мешканці охопленого пожежею дому вибігають надвір через парадний вхід.

Якийсь коп намагається зупинити його, але Баррі відводить його руку, тицяє свій значок і проштовхується до пожежних машин біля під’їзду. Від жару полум’я його лице вкривають намистинки поту.

У дверному отворі, де двері зірвано із завіс, з’являється, хитаючись, пожежник. Він несе літнього чоловіка. Обидва чорні від кіптяви й диму.

Навперейми Баррі виходить пожежний лейтенант, бородатий здоровань.

— Поверніться за стрічку, — наказує він.

— Я детектив, у цьому будинку живе моя дочка! — І Баррі показує пальцем на останнє вікно на останньому поверсі. — Пожежа саме в її квартирі!

Лейтенант похмурніє. Він бере Баррі за руку та відводить набік, щоб той не заважав пожежникам, які саме протягують шланг до гідранта.

— Що? — доправляється Баррі. — Просто скажи мені, що з нею?

— Пожежа почалася в тій квартирі, з кухні. Зараз вона поширилась на п’ятий і шостий поверхи.

— Де моя дочка?

Лейтенант робить глибокий вдих, озирається через плече.

— Де, курва, моя дочка?!

— Послухайте, — каже пожежник.

— Вона надворі?

— Так. Мені дуже шкода, але вона загинула.

Баррі відсахується.

— Як?

— На її ліжку була пляшка горілки та якісь таблетки. Ми думаємо, що вона їх випила, а потім почала робити чай і швидко знепритомніла. Щось на столі стояло надто близько до вогню. Це був нещасний випадок, але…

— Де вона?

— Присядьмо, і тоді…

— Де вона?

— На тротуарі, он за тією машиною.

Баррі рушає до неї, однак лейтенант несподівано стискає його у ведмежих обіймах.

— Друже, ти впевнений, що хочеш її бачити?

— Відвали!

Пожежник ослаблює хватку.

Баррі переступає шланги, і спереду, там, де вирує полум’я, обходить пожежну машину.

Метушня затихає.

Єдине, що він зараз бачить, — босі ноги Меґан. Ноги стирчать з-під накинутого поверх її тіла білого простирадла, мокрого, майже прозорого від бризок із пожежних рукавів.

У Баррі підкошуються ноги.

Він безвольно опускається на бордюр. Вода дощем періщить по його спині.

Люди заговорюють до Баррі, намагаються підвести його, кудись перевести, але він їх не чує. Він дивиться просто крізь них.

У порожнечу.

«Я втратив її уже двічі», — думає Баррі.

* * *

Відколи загинула Меґан, минуло вже дві години, а одяг на ньому досі мокрий.

Баррі паркується на Пенсільванському вокзалі та йде на північ від 34-ї вулиці, достоту як тієї ночі, коли прибув із Монтока опівнічним потягом і опинився в готелі «Спомин».

Тільки тоді йшов сніг.

А зараз дощить. Висотки вище п’ятдесятих поверхів ховаються в тумані. Досить зимно, під час видиху з рота йде пара.

Місто незвично принишкле.

Мало машин на вулицях.

Мало людей на тротуарах.

Сльози холонуть на обличчі.

Баррі розкладає парасольку тільки за три квартали. Для нього збігло одинадцять років від тієї ночі, коли він опинився в готелі «Спомин». Якщо ж підходити хронологічно, то сталося це якраз сьогодні, але у хибному спогаді.

Коли Баррі досягає Західної 50-ї вулиці, дощ посилюється, хмарна завіса опускається нижче. Детектив певен, що готель був на 50-й вулиці і що тоді він ішов на схід.

Башти Біг-Бенду не зникають з поля зору, вони світяться крізь запону дощу. Дуга на висоті двох тисяч футів губиться за хмарами.

У ці хвилини Баррі намагається не думати про Меґан, бо щойно він її згадає, як одразу «попливе», а зараз треба бути сильним, зібраним і кмітливим.

Замерзлий, змучений до краю, він починає вже думати, що йшов тоді на захід, а не на схід, аж раптом його увагу привертає червона неонова вивіска вдалині.

Ресторан Мак-Лахлана

Сніданок

Обід

Вечеря

7 днів на тиждень

24 години на добу

Баррі доходить до вивіски й стоїть під нею, спостерігаючи, як краплі дощу падають крізь червоні відблиски.

Внутрішньо зібравшись, він рушає далі.

Проминає винарню, яку запам’ятав, бутик і банк — скрізь опущені жалюзі. Пройшовши майже весь квартал, він зупиняється біля темного з’їзду до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі. Будівля стоїть між двома хмарочосами.

Якщо він спуститься цим з’їздом донизу, то впреться в гаражні ворота з армованої сталі.

Так він потрапив до готелю «Спомин» одинадцять років тому.

Баррі впевнений у цьому на всі сто.

Якась його частина хоче рвонути туди, вломитися в готель і розстріляти на хрін кожного, хто трапиться, а типа, який посадив його в