Читати книгу - "Данило Галицький"

Траплялося, для гостроти відчуттів Андрій Анну в спальні залишав, коли до нього інші бояри навідувалися. Чомусь це завжди вночі відбувалося. Причаїться вона в темряві і сидить, тихіше за мишу, поки державні мужі раду тримають. Андрій на таких зустрічах себе справжнім молодцем відчував. І, повертаючись до спальні, доводив Анну до стогонів солодких, до тваринних криків.

Додому ж повернувшись з побачення, вона насамперед перед іконостасом на коліна падала, прощення просила. Потім, стоячи перед венеціанським дзеркалом, розпусницею себе називала і клялася, що це була остання гріховна ніч. Але потім все повторювалося.

Знову, знову й знову.

Це було замкнене коло. Шукала виходу з нього Анна і не знаходила. Гаразд, думала, нічого. Повернеться мій Данило, і минеться наслання.

І він повернувся.

Звістку про наближення князя привіз тартарин, що не розумів жодного слова по-руськи. Вручив листа, щось сказав по-своєму і помчав стрімголов. Сувій Анні принесли. Вона розгорнула, прочитала і ледве не знепритомніла. Скоро, скоро буде тут її чоловік. Обійме. Подивиться в очі. Усе зрозуміє.

І що тоді? Покалічить? Закриє в теремі до старості? У монастир відправить?

Ні, ні перше, ні друге, ні третє. Не підніме Данило руку на Анну. Може, і не скаже нічого. Наллється темною, задушливою тугою і залишить її одну. Мовчатиме день, місяць, рік. Жодного слова не промовить про те, що було. Про погоду поговорить при дітях. Привітається. Доброї ночі побажає, в очі не дивлячись. Досі Анна жодного разу не зраджувала чоловікові, проте точно знала, як він вчинить. Усе ж стільки років разом прожили. Одне ціле, вважай. Тільки половинка-то з гнилизною виявилася.

Упала Анна на коліна, стала просити Спасителя, Богородицю, святих угодників, щоб відвели від неї біду. Клялася, що якщо вони Данилові очі від правди відведуть, то вона, Анна Мстиславівна, княжа дочка і князівська дружина, більше в бік Андрія і не подивиться. Адже він і не любий їй зовсім. Це було наслання, морок, чари відьомські.

Молитва додала сил і рішучості. Вийшовши на балкон, Анна простежила за від’їздом синів, що квапилися зустрічати батька.

– Ось як скучили, соколята, – ласкаво промовила Завида, нечутно з’явившись за спиною. – Ти, княжно, теж, мабуть, місця собі не знаходиш від радості?

У питанні служниці таївся якийсь натяк, тон її був занадто нудотний, щоб звучати щиро.

– Тобі-то що до того? Неси прачкам кошика з білизною та печі у великому залі накажи розтопити.

– Білизну віднесла, печі топлять, – відповіла Завида. – А мені дозволь слово мовити.

– Не зараз, – відмахнулася Анна. – Данило їде.

– Ось і я про те.

– Що-о?

– Даремно ти побиваєшся, люба моя княгине, – сказала Завида. – Лиця на тобі немає. І очі…

– Що очі? – запитала Анна, спалахнувши.

Вона щосили намагалася триматися впевнено, навіть гордовито, але це їй погано вдавалося. Страх, що Данило подивиться на неї і здогадається, наростав, як снігова куля.

Завида добре розуміла стан пані. Адже ж не дівиця юна була, деякого досвіду набратися встигла. І били її, і за волосся тягали, і на мороз в одній сорочці виганяли. Одне засвоїла вона: чоловікам ніколи правду говорити не слід. Вислухають, випитають – і за віжки хапаються.

– Очі твої туди-сюди, туди-сюди… – Завида показала, як вона це бачить. – А дивитися прямо потрібно. Очі в очі.

– Не розумію, про що ти, – промовила Анна, перебираючи святкові сукні в скрині. – Загадками говориш.

– Можу і відгадками.

– Ну?

Розпрямившись, Анна склала руки під грудьми.

– Зробися хворою, княгине, – тихо сказала Завида. – Або руку, наприклад, ошпар.

– Навіщо це?

– Щоб пошкодував тебе князь. Тоді і придивлятися до тебе не буде. Пошкодує, приголубить. А за ніч ти опануєш себе, заспокоїшся. Ранок воно, як відомо, мудріший.

– Кип’яти воду, – пожвавилася Анна. – І сюди неси. Так щоб ніхто не здогадався.

– А ти мене в усьому вини, – захихотіла Завида, прямуючи до дверей. – Свари, лайся. Мовляв, незграбна я, нерозторопна. А рученьку ми жиром борсучим змажемо і перев’яжемо набіло. Через кілька днів як нова буде.

– Неси окріп! Митися бажаю. Так швидше ж ти, Завидко!

Залишившись сама, Анна нервово заходила по кімнаті, безцільно торкаючись то фіранок, то незакінченого шиття. Порада була добра. Якщо Данило і помітить, що з дружиною щось не так, то спише на болячку. Швидше б служниця поверталася! Цікаво, вона одна про любовні походеньки з Андрієм знає, чи вся челядь кісточки господині перемиває?

Тільки тепер, коли відплата була близька, Анна по-справжньому схаменулася. Усі ці місяці вона жила як в маренні. Поводилася ніби п’яна, не соромлячись людських очей. А люди, вони все помічають. І до чужого рота не приставиш ворота.

Що ж буде, що ж буде?

Хотіла Анна кинутися знову під ікони, але тут Завида прийшла з гарячою водою.

– Ось я вам зараз у цебер окропу додам, – підморгнула вона.

Анна засукала лівий рукав, підійшла до окропу, ревно перехрестилася правою рукою. Прошепотіла:

– Нехай це буде покарання за гріх мій.

І сунула руку в окріп. По лікоть!

Деякий час вона від болю не розуміла нічого. Потім почула, як Завида голосить, поливаючи їй ошпарену шкіру холодною водою з глечика:

– Так довго тримати не треба було, пані. Засунула – і відразу вийняла. Навіщо ж ти так.

– Щоб болючіше, – прошепотіла Анна, кривлячись і ковтаючи сльози полегшення. – Щоб до кісток пройняло, до душі.

– А ось ми зараз опік сальцем, сальцем… І маззю зверху… Ага, ось так. Поверни ручку-то… Тепер перев’яжемо… Ну? Полегшало?

– Дякую, Завидко. Дякую, люба.

– Ви не хвалити мене повинні, а лаяти, – підказала служниця, показуючи очима на двері. – Голосніше, голосніше!

Анна накричала на неї, навіть ногами затупала. Завида виправдовувалася, прощення просила, навіть сльозу пустила. На шум прибігли служниці, жахнулися, заохали. Анна всіх прогнала, але перш за все Завиді знак показала, щоб поверталася. Незабаром та знову постала перед княгинею.

– Що бажаєш, пані? Проженеш тепер мене?

Анна виглянула за двері, сіла в крісло і запитала навпростець:

– Як думаєш, прохопиться хтось?

– Ніколи в житті! – гаряче запевнила її Завида. – Я усіх суворо попередила: якщо хто рот розтулить, так я того в крадіжці звинувачу і на суд відведу. Ти мені, княгине, браслетку свою дай, чи намисто. Треба буде – підкину. Хто потім наклепниці повірить?

– Розумно, – схвалила Анна. – Вибирай, що хочеш, та себе не забудь. – Вона кивнула на скриньку з прикрасами.

– Усі побожилися, що мовчатимуть, – сказала Завида, перебираючи дорогоцінні розсипи, не в змозі приховувати жадібні вогники, що зайнялися в її очах. – Ось тільки…

Вона замовкла, приклавши до грудей бурштинове намисто.

– Що? – не витримала Анна.

– Тетеря ця …

– Яка тетеря?

– Степанида, ключниця, –