Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

І ось вигулькнуло дещо дійсно цікаве. Та, на жаль, візитка того француза кудись зникла, і Рима не змогла знайти її, хоча й перебрала все, що було на столі. І їй залишилося чекати, поки він з’явиться, щоб вона змогла показати йому свою знахідку. Може, цей француз зацікавиться нею більше, аніж її шеф.

Рима погортала сторінки нотатника і знайшла між ними кілька зотлілих гілочок лаванди й розмарину. Вона не помітила їх раніше і тепер обережно витягнула із заглибини палітурки. На якусь мить Рима почула слабкий аромат зів’ялої квітки, що протягнув ниточку від неї до людини, що жила сотні років тому. Вона задумливо посміхнулася, уявивши собі жінку, яку ніколи не побачить.

— Más basura. Ось тобі ще порція непотребу. — То повернувся Даніель — підсобний робітник, чий комбінезон був брудний від ящиків, які він зносив з горища. Знявши кілька ящиків із пом’ятого візка, він поставив їх на долівку. Незважаючи на холодну погоду, на лобі у нього виступив піт, і він стер його рукавом, залишивши брудний слід чорної пилюки. — До кафе підемо?

Уже втретє за тиждень він запрошував її до кафе. Рима знала, що Даніель вважає її привабливою. Берберські риси, що дісталися їй від предків по лінії матері, подобалися деяким чоловікам, і недивно, бо берберська спадщина наділила її м’якими лініями фігури, смаглявою шкірою та мигдалеподібними очима. Уже кілька років Даніель мимрив їй услід хтиві зауваження, поїдав очима її груди і немов ненавмисне торкався її сідниці, коли вона проходила повз нього до поштового відділу. Здавалося, його зовсім не розохочувала та обставина, що він був на п’ять дюймів нижчий за неї та вдвічі старший.

— Estoy muy ocupada (Я зайнята), — відповіла Рима.

Даніель щось невдоволено буркнув, і в його бурчанні почувся глибокий скептицизм. Виходячи з кімнати, він обернувся і зиркнув на ящики. Верхній містив струхлявілу хутрову муфту й опудало королька, прикріплене до кедрової гілки. Даніель похитав головою, вражений тим, що вона воліє проводити час у товаристві мертвої пташки, а не з ним, живим чоловіком.

— Gracias, — пробурмотіла Рима, коли він виходив. Обережно закривши книгу, вона поклала її на свій стіл, де та лежала раніше.

Викладаючи речі з ящиків на сусідній стіл, Рима мимоволі глянула на книжечку в простій шкіряній обкладинці. Чи не стануть через чотириста років єдиними ознаками її існування на землі сторінка з календаря, список потрібних покупок та смужка паперу з рецептом медових пряників від її матері? І все це вкладене в теку під назвою «Анонімне, неважливе» й збережене в архіві, до якого ніхто не ходить?

Такі похмурі думки — не на добро. Рима здригнулася й торкнулася амулету Фатіми, доньки Пророка. Той амулет, виготовлений у формі руки, висів у неї на шиї на шкіряному мотузку і передавався від однієї жінки їхньої родини до іншої з незапам’ятних часів.

«Khamsa fi ainek», — прошепотіла вона, сподіваючись, що ці слова допоможуть їй прогнати злого духа, якого вона могла мимоволі викликати.

Розділ 2

Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн

8

-Куди тепер? Як і зазвичай? — тихо спитав Гелоуглас, відкладаючи весла й напинаючи одиночне вітрило. Хоча до сходу сонця й було іще чотири години, у темряві виднілися обриси інших суден. Я розгледіла тьмяний силует вітрила і ліхтар, що гойдався на жердині на кормі сусіднього судна.

— Волтер сказав, що ми вирушаємо до Сен-Мало, — озвалася я, приголомшено повертаючи голову. Рейлі супроводжував нас від Старої Хижки до Портсмута і керував човном, який перевіз нас до Гвернсі. Ми залишили його на причалі біля села Сен-П’єр-Пор. Їхати далі він не міг, зважаючи на ту обставину, що за його голову в католицькій Європі була призначена чималенька сума грошей.

— Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він — пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.

«Immensi tremor oceani», — прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною була його відповідь на запитання племінника: «Тремтіння неозорого океану». «Може, я чогось недовчила у латині?» — подумалося мені.

— Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, — продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. — У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.

— А потім ви нас покинете. — То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.

— Гаразд.

Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.

Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.

На світанку погода змінилася — довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

— Тримайтеся, — похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

— Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє