Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

«Це - найсолодша річ, яка існує в житті, - сказав Лаззаро. - Всі, що колись зробили мені якесь западло, бля буду, пошкодують про це! Я завжди сміюся останній. Мені насрати, хто це - чувак чи баба. Навіть якщо Президент Сполучених Штатів вчинить мені якусь подлянь, то я і на нього знайду управу. Якби ви бачили, що я колись устругнув з однією собакою».

«Собакою?» - запитав Біллі.

«Та сучка колись укусила мене. І за це я взяв відбивну, тоді взяв будильник, розкрутив його, витягнув звідти пружину й кусачками розрізав її на отакі маленькі шматочки. Гострі, як леза. Тоді я запхав їх усередину, так, щоб нічого не стирчало. А потім пішов туди, де вона була на припоні. Вона побачила мене і знову кинулася кусати. А я їй кажу: “Собацюрко ти моя, навіщо нам ворогувати? Давай краще дружити. Я вже на тебе не ображаюся”. Й вона повірила мені».

«Серйозно?»

«Я кинув їй ту відбивну. Вона - хап! - і одразу ж усю її заковтнула. Я почекав десь хвилин з десять. - Очі Лаззаро сяяли. - Нарешті в неї з пащеки почала валити кров. З її очей потекли сльози, вона почала качатися по землі, немов ті леза були не всередині, а назовні. А потім почала кусати себе за живіт. Я тоді засміявся їй в морду і питаю: “Ну що? Зрозуміла? Тепер будеш знати, як кусатися. Ріж собі кишки, кромсай їх. А знаєш, хто це тебе зсередини штрикає? Я!”». Отаке.

«Так-от, якщо хтось спитає у вас, - сказав Лаззаро, - що є найсолодшою річчю у світі, то ви їм скажіть: помста».

* * *

Між іншим, коли пізніше Дрезден було зруйновано, Лаззаро не дуже радів із цього приводу. Він казав, що не має нічого проти німців. Він також казав, що всіх своїх ворогів він любить прибирати по одному. І він пишався тим, що зроду не образив жодного безневинного перехожого. «Лаззаро карає тільки тих, - сказав він, - хто перед ним завинив».

* * *

Бідолаха Едґар Дербі, який колись був шкільним учителем, розпочав розмову з Лаззаро. Він запитав у нього, чи той, бува, не збирається згодувати Голубій Феї відбивну зі шматками пружини.

«То херня», - відповів йому Лаззаро.

«Він, між іншим, не такий вже й маленький», - сказав Дербі, якого також не можна було назвати маленьким.

«А мені плювати на його габарити».

«Ти будеш у нього стріляти?»

«Я зроблю так, що його пристрелять, - відповів Лаззаро. - Війна закінчиться, він повернеться додому. Для всіх він буде героєм. Чувіхи його будуть рвати на шматки. Нарешті, він десь осяде. Мине ще пару років. Атоді у двері його будинку хтось постукає. Він піде відчиняти двері й побачить якогось чоловіка. І той спитає його: ви такий-то й такий-то? Він скаже: так. І тоді незнайомець йому скаже: мене направив Пол Лаззаро, - й витягне револьвер і відстрелить йому яйця. Тоді незнайомець дасть йому секунду, щоб він пригадав, хто такий Пол Лаззаро і як йому далі жити без яєць. Атоді вистрелить йому в живіт і піде геть». Отаке.

* * *

Лаззаро сказав, що за тисячу доларів - плюс добові - він може прибрати будь-кого у світі. А ще він сказав, що вже накидав для себе маленький списочок.

Дербі його запитав, кого ж він заніс у той список, і Лаззаро відповів: «Ти головне дивися, щоб я тебе не заніс до того списку. І не жартуй зі мною. Все? Все». Він замовк на якийсь час, а тоді додав: «І з моїми друзями теж не жартуй».

«У тебе є друзі?» - не повірив йому Дербі.

«Де? На війні? - спитав Лаззаро. - Так, у мене був один військовий друг. Він помер». Отаке.

«Шкода».

Очі в Лаззаро знову засяяли. «Ага. Він був мій кореш. Ми разом мучилися в тому вагоні. Його звали Роланд Вієрі. Він помер у мене на руках». І тут він спрямував свою здорову руку в бік Біллі. «Він помер через того підараса, який тепер десь тут ховається. І я поклявся йому, що як тільки війна закінчиться, я того підараса знайду і пришию».

Біллі Піліґрім не встиг розкрити рота, як Лаззаро одним різким рухом урвав його: «А ти, салага, не думай про це. Поки можеш, насолоджуйся життям. У тебе є десь п'ять чи десять, чи п'ятнадцять, а то і двадцять років. Але слухай сюди! Кожного разу, як хтось дзвонитиме у твої двері, не відчиняй їх сам, попроси когось це зробити».

* * *

А от Біллі Піліґрім каже, що його життя закінчиться так. Як людина, що часто подорожує в часі, він бачив свою смерть вже багато разів, і свідчення про це він власноручно записав на свій магнітофон. І він каже, що цей запис разом з його заповітом та деякими коштовностями зберігається у його персональній скринці, в сейфі Іліумського відділення Національного торговельного банку.

Цей запис починається словами: Я, Біллі Піліґрім, помру, вже помер і завжди помиратиму тринадцятого лютого 1976 року.

Біллі каже, що смерть застає його в Чикаго і що він туди приїхав, щоб виступити перед величезною аудиторією на тему літаючих тарілок і справжньої сутності часу. Він усе ще живе в Іліумі. Щоб дістатися до Чикаго, він мусить перетнути три державні кордони. Сполучені Штати Америки поринули в розбрат, війни та розпалися на двадцять маленьких незалежних країн. Тільки в такому вигляді вони припинили бути загрозою для миру й безпеки у всьому світі. А до того розлючені китайці скинули водневі бомби на Чикаго. Отаке. Про це ще ніхто не знає.

Біллі виступає на напхом напханому стадіоні, захищеному прозорим геодезичним куполом. Позад нього - місцевий державний прапор: племінний бугай на зеленому тлі. Біллі попереджає, що за годину його життя урветься. Й він сміється з цього приводу і запрошує всіх сміятися разом з ним. «Мені вже давно час помирати, - каже він. - Багато років тому один чоловік поклявся вбити мене. Тепер він уже трухлявий стариган і живе десь неподалік. Він стежив за всім, що писали в газетах про те, коли й де саме я виступатиму у вашому прекрасному місті. Він зовсім божевільний. І цього вечора він свою клятву виконає».