Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

Бабуся посадила мене на канапу:

— Зараз, котику, зараз найдемо тобі щось…

— Дай йому каші.

— О, каша, дуже добре! Боже, як давно я не пригощала котів.

Я тут же, на канапі, й поїв. Коли переживаєш, дужче хочеться їсти. Останнім часом господарі берегли їжу, і я ходив напівголодний. Певний час мої думки були зайняті споживанням каші, і відчуття небезпеки кудись поділося. З обох боків сиділи дідусь з бабусею, і коли я потерся об лікоть старенької, висловлюючи вдячність, вона взяла мене на коліна. Власне, я поміняв одні коліна на інші. Такий був вислід моєї короткої подорожі. Тут було холодно, мокро і темно. Навіть канапа пахла цвіллю і вогкістю.

— Тепер, коли у нас є котик, — сказала бабуся, — хотілося б ще трохи пожити. От тільки б про нас не забули…

— Якщо будемо чіплятися за життя, то ще поживемо. Але я втомився.

— Поживемо ще трохи, добре? Заради цього котика. Уже стільки років нас не потребує жодна істота.

— Як скажеш.

І вони замовкли. Настала тиша, хоч я чув безліч інших звуків. Але вони були з іншого світу.

— Ангел пролетів, — прошепотіла бабуся, і я широко розплющив напівсонні очі.

Поволі до моєї свідомості почали просочуватися їхні думки, такі самі уривчасті й безладні, як і думки всіх інших людей.

«…Ангел смерті… та його нам не побачити, бо ми сліпі. Нам пощастило: ми не побачимо кінця світу. Якби ще нічого не чути, перетворитись на овоч чи просто камінь. Але ж кіт… Ця чиста істота ні в чому не винна. Лише хоче їсти, бавитись, спати. Такий спокійний, знову муркоче…

Трішечки радості: гладити кота, відчувати тепле м’яке тільце, кожної миті готове до втечі. Ми не залишимо його тут. Якби мій старий кудись вийшов, я би поговорила з котом. Спитала б його, чи скоро зійде сонце. Радіо мовчить. Як же ми дізнаємось, коли нам виходити? Старий думає, що я не знаю про шнур від радіо. Він його перерізав сьогодні вранці. Ми окремо змовились померти тут, коли вода підійде до серця, адже ми й так уже мертві. Бетонні плити тиснуть на нас, а за ними вільний світ. Ми сліпі, бо мертві. Якби ми вийшли самі, то прозріли б і знову побачили сонце. Напередодні катастрофи кожен стає трішечки вільним. Тепер ми повинні врятувати цю істоту, яка сама до нас прийшла. А якщо старий проти? „Чуєш, мусимо врятувати кота?“ Ні, не так. Треба хитріше: „Як нам врятувати кота?“

Навіть не поворухнеться. Але тягне руку до котика, ненароком торкається моєї. Може, то її він шукає? Мені здається, що його руки тепліші, хоч старечі руки завжди холодні. Як тільки перестаєш працювати, першими вмирають руки.

Дивно, на одній шальці терезів — життя кота, на іншій — наша добровільна смерть. Але я боюсь що-небудь сказати. Думкам важко пробитись назовні. Старий мій вміє говорити. Він колись писав книжки, і все, про що він писав, якимось чином оживало, ставало тілесним і йшло собі кудись. Отже, він теж причетний до побільшення смутку в цьому світі, і за це покараний сліпотою чи, може, нагороджений, щоб не бачити власних творінь. І я, як його тінь. Ми почали сліпнути разом, і ось уже десять років бачимо лише сни, які скрашують нам життя. Ми наче дві старі напівусохлі сосни, що стоять на краю кручі й будь-якої хвилі можуть впасти у море. Такими я нас бачу внутрішнім зором. Однак ми жили довго й щасливо, і помремо в один день…»

«…Я не можу бачити слів, лише чути і вимовляти. Відірвані від паперу, вони приречені на небуття. Ми зі старою обоє прагнемо смерті для своїх немічних висохлих тіл, але не для духу. Він кидається в пошуках виходу, тужить, не знаходячи притулку. Шкода його, шкода слів, що марно пропадають. Ми зі старою більше мовчимо, думаючи ніби кожен про своє, а насправді нас мучить цікавість: як закінчиться наше життя. Чи захлинемось у брудних водах потопу, чи згаснемо у якомусь темному закамарку на Кораблі. Сліпі серед глухих. Хіба не однаково? Ні, бо з’явився вибір.

Мати на старість вибір — це щастя. Хоча, як добре подумати, справа зовсім не у потопі, а у тому, що відчуття наближення катастрофи добре нас струсонуло і нагадало про те, що до останку в людини лишається вибір, якщо вона здатна бодай трохи подбати про себе.

Коли зникає вибір, тоді ми вже нічого не варті. Душа розлучається з тілом, покидає набридлу в’язницю. І кожен хотів би, щоб це відбулося без болю. Та ба, усі ми пронизані безліччю болючих дротиків-нервів, і в наших аптечках немає солодкої миттєвої отрути. Тому нам і доведеться скуштувати гірких вод потопу, нам, трьом безбожникам, бо хіба коти мають Бога? Чуєш, котику, чи ти молишся вранці й увечері? Муркоче. Шумить вода за вікном, капає у кімнаті, але муркотіння чути дужче. Якби я не торкався цієї істоти, то подумав би, що вона займає півкімнати.

Стара спить. Вона так легко поринає у дрімоту, аж я їй заздрю. Ні, двоє людей не можуть стати одним тілом і душею, хай би навіть прожили разом триста років. У мені все ще сіпається інстинкт самозбереження. Я не можу спати, коли загрожує потоп. Кіт так само готовий скочити на чотири лапи і кинутись на пошуки порятунку. Ми з ним — воїни.

Я хотів би вийти, але не так, як минулого разу, коли нас підібрав той чоловік. Ми вхопились за соломинку: побути з людьми, послухати, що вони говорять, не вмирати на самоті. А нас та жінка прийняла за жебраків. Бо ми вчинили, як жебраки, хоч досі давали собі раду. Їй видніше — вона має очі. Тому ми не сказали ні слова на власне виправдання.

Кіт не знає, що ми сліпі й безпомічні. Він теж вхопився за соломинку — і врятувався. Ця бідна слабка істота ніколи не прийме смерть покірно, не шукатиме в ній сенсу і не гадатиме, чи варто жити далі. Просто вчепиться усіма пазурами в найменший уламок. Той, хто викреслений зі списку живих, не врятується від потопу. Ні та істерична жінка, ні її чоловік, ні праведники, ні грішники. Бо це не той потоп, від якого варто рятуватися. Він не несе смерті,