Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Я майже не помічав Тео й постійно думав про лист. Невдовзі після другої сварки з диспетчером я начебто збагнув, що означає крапка з комою в записі 11;30PM. Літери верхнього регістру могли бути введені лише за ввімкненого режиму Caps Lock або в разі затискання клавіші Shift. Майже напевно під час набору було ввімкнено Caps Lock, бо друкувати таке велике повідомлення, тримаючи затиснутою клавішу Shift, незручно. Оскільки повідомлення написано англійською, логічно, що під час роботи було ввімкнено англійську розкладку. Для того щоб поставити двокрапку за ввімкненої української розкладки, потрібно водночас натиснути клавішу Shift і цифру 6. В англійській розкладці двокрапка й крапка з комою знаходяться на одній клавіші неподалік Enter’а. Якщо натиснути цю клавішу водночас із Shift’ом, на екрані з’явиться двокрапка, якщо без Shift’а — крапка з комою. Автор листа набирав його за ввімкненого режиму Caps Lock, жодного разу не натиснувши Shift. Інакше кажучи, в записі часу 11;30PM мала стояти — і стояла б — двокрапка, якби автор, натискаючи клавішу з двокрапкою та крапкою з комою, скористався Shift’ом. Чому він ним не скористався? Не знаю. Можливо, він однорукий… ну, всяке буває. Але більш імовірно, що автор з якоїсь причини вводив текст одним пальцем.

Через розгубленість я лише за десять до дев’ятої згадав, що ми з Тео перед виїздом майже нічого не їли. Повертаючись із Луцького кільця до центру, зиркнув на сина й запитав:

— Їсти будеш?

Він неохоче похитав головою:

— Ні.

Я примружився:

— А чизбургер?

Хлопчак моментально пожвавився:

— Так!

— А фрі?

— Та-а-ак!

— Хе-хе, чемпіоне, хто хоче іграшку з «МакДака»?

— Я-а-а-а-а!

— Давай п’ять, малий! — мені таки вдалося його потішити. Тео ляснув долонькою по простягнутій лівиці. — До біса сварливу тітку з радіо, — я театральним жестом вимкнув рацію, — ми їдемо по «Хеппі Міл» до «МакДака»!

Ми залишили машину на стоянці за торговим центром «Злата Плаза» й, по-діловому заштовхавши руки до кишень, потупали до McDonalds’а. Незважаючи на будній день, приміщення виявилося переповненим, яблуку ніде впасти. Ми стали в чергу. За кілька хвилин я замовив «Хеппі Міл» з кока-колою для Теодора, а собі — «Біґ-Мак Меню».

— Підемо на вулицю? — Тео стояв біля моєї ноги та зацікавлено вивчав касові апарати. Зиркнувши на мене, хлопчак кивнув. — Добре. Застебни куртку, — я повернувся до касирки, яка збирала наше замовлення: — Все з собою, будь ласка.

Я не любив гамірних приміщень. Коли дозволяла погода, ми з Тео забирали бургери, йшли на Лебединку[31] та, влаштувавшись на вільній лавці, з’їдали їх на свіжому повітрі. Я любив не так свіже повітря, як можливість спокійно поговорити — без гамору й дратівливої метушні. Того понеділка погода не сприяла пікнікам, однак не дощило. Крім того, перед виходом із авто я примусив Тео вдягти осінню курточку, захоплену перед виїздом із дому, тож малий не мав замерзнути.

Ми спустилися сходами від торгового центру до зеленої алеї — повністю пішохідної вулиці Короленка, що тягнулась уздовж парку, — й сіли на найближчу до виходу зі «Злати Плази» лаву. Сонце сіло півгодини тому, небо помалу темніло. На холоді щоки Теодора порожевіли. Він дістав пакунок з іграшкою — крилатим м’ячем від Nerf Rebelle, — але зразу ж відклав, буркнувши «розгорну потім», і поліз по чизбургер.

— Тобі не холодно?

— Ні, — не випускаючи чизбургер із правої руки, Тео лівою тягнувся по картоплю. Наминав з обох рук.

— Добре.

Упоравшись із картоплею та чизбургером, Тео заходився коло іграшки. Роздер целофанову обгортку, витягнув деталі, півхвилини крутив їх у руках, розглядав, зрештою здогадався, куди приткнути пару яскраво-рожевих крил із намальованим фіолетовим пір’ям, після чого простягнув мені повністю зібрану дивакувату конструкцію.

— Нащо він?

Я взяв іграшку до рук. М’яч виявився не зовсім м’ячем. У центрі вільно оберталося темно-синє коліщатко. З боків випиналися крила, кожне — сантиметрів десять завдовжки, через що іграшка нагадувала голову галла Астерикса із французького мультфільму. Судячи з інструкції, крилатий м’яч потрібно було кидати. Щоправда, я не уявляв, як ця штукенція поводитиметься в повітрі.

— Його треба кидати, — повідомив малому. — Хочеш спробуємо?

— Ні, — Тео мотнув головою. Іграшка йому не сподобалася. — Наступного разу візьмемо водяний бластер.

Ту саму серію іграшок від Nerf Rebelle складали ще бумеранг і водяний пістолет.

— Як скажеш, чемпіоне.

Ми сиділи на лаві, сьорбали кока-колу з паперових стаканчиків і дивилися на людей, які прогулювалися алеєю. Несподівано Теодор запитав:

— Мама сердиться?

Я прикусив щоку й кілька секунд нічого не відповідав. Попри те що Теодору ще не виповнилося п’яти, я несвідомо чекав, що він продовжить чимось на кшталт: «І тому вона не прийде ввечері додому?» — хоч і розумів, що він іще надто малий, щоб аж так ускладнювати запитання.

— Ні, — заперечив я. — Ми просто не завжди… — я зам’явся, — знаходимо спільну мову. Втямив, про що я?

Малий укинув до рота шматок картоплини й зосереджено, по-дорослому кивнув. У ту мить він зовсім не скидався на дитину, а виглядав маленьким — зменшеним за допомогою якихось чар, — але цілком дорослим чоловіком.

— Мама не зрозуміла, що я хотів від неї, та вона не сердиться, повір. Вона любить тебе… й мене, мабуть, теж… Вона любить нас.

Краєм ока зиркнув на сина. Присягаюся, в ту мить я б не здивувався почутому: «Тату, що за фігню ти париш?» Тео здавався неправдоподібно дорослим. Однак він мовчав, голосно присьорбуючи кока-колу.

Зненацька хлопчак пукнув. Потужно так, по-мужицькому.

— Ой! — і засміявся. В’язка гнітючість, яка насичувала повітря кілька секунд тому, розвіялася. На кілька наступних хвилин я викинув із голови спогади про вранішню зустріч.

— Ото вже шептуна пустив, — я прикрив долонею носа. — Як із гармати стрельнув. Он, подивись, людей налякав.

— Не налякав! — гиготів Тео. Та попри це, крутив головою навсібіч, видивляючись, чи хтось, бува, не побіг із переляку в кущі.

— У штанах дірку часом не пропалив?

Тео зайшовся ще голосніше.

— Ні-і-і!

— Ну, дивись мені. Бо потім сам мамі пояснюватимеш, чому труси смердять смаленим.

Малий розреготався так, що закашлявся, і я мусив притримувати стаканчик із кока-колою, щоб той не полетів на землю. Прокашлявшись і віддихавшись, Теодор запропонував:

— Тату, відкрий секрет.

— Запитуй.

Іноді ми грали з Тео в таку гру — обмінювалися секретами. Умови прості: кажи правду, хай яким