Читати книгу - "Новендіалія"

— Ну — хандра… — запропонував Лука.

— Та ні, — махнув рукою страдник. — Таке більше й гидше… Таке… Всесвітньогидке — о!

Лука розсміявся кумедному новотвору.

— Знаю! Weltschmerz!

Франек викотив очі.

— Що?

— Світова скорбота. Романтичний різновид депресії.

Музика мимохіть зацікавився.

— А ще які є?

— Ну, приміром, філософський. Тоді це вже буде Angst. Гмм… задушливий відчай.

Лука зітхнув. Навіщо татко розказував йому такі речі? Чи було це професійним зацікавленням? Чи, може, це був притаєний зойк про допомогу? Який він, звісно ж, не почув — бо забракло… ерудиції, абощо?

Ну хоч би Франек нині дивиться з повагою — так-таки пригодилася таткова філософія…

— Ага-а, — серйозно кивнув той, — ти теж, значить, слухаєш старий рок?

Лука блимнув. Несподіваний висновок!

— Ну, це з «Нірвани», — пояснив Франек. — «Teenage angst has paid off well, now I’m bored and old…»

— Кхгм… — замислився Лука. — Ну, десь так.

— Там іще програш такий… — замріявся музика. — Трр-ра-ра-ра…

Франекові очі зненацька спалахнули, а руки самі стрибнули в повітря, наче в магічнім пасі або ж у ґвалтовній судомі. Ця поза повинна була символізувати, либонь, Кобейнівській злет натхнення… Але що вийшло, то вийшло.

— Піду я візьму ще питва, гаразд? — зітхнув Лука.

Франек неуважно кивнув, стиха мугикаючи щось своє.

З висоти свого балкончика Лука озирнув зібрання — мальовничих митців, розпашілих професійних гульвіс та подекуди — вертке студентство, щасливе тим, що якимось робом просочилося повз охорону. Але ж і охорона не дрімає — ондечки, підпирає фундамент, шулікою позираючи довкіл. Коло охоронця — якась дівуля, вбрана незгірш за солістку «Шибениці»: в червоних гетрах, коротесенькій спідничці та блузці з глибоким вирізом, чиї гостинні глибини прикрашав брязкітливий жмут різномастої символіки та оздоб. І от дивна річ: страж «Прозаку», замість миттєво витурити відсіль, поважно їй щось відповідає. Щойно Лука глянув на дівулю пильніше, як вона звела погляд, на коротку мить перестрівшись із ним очима. І був то такий погляд, який не захочеш перехопити десь у темному провулку.

Обсмикнувшись, Лука висварив себе за недоречну полохливість і рушив до бару.

— Я теж спущуся! — раптом скочив з місця Франек.

«Шумофон» зненацька вщух, і тут Лука збагнув причину Франекової непосидючості: на невеличкий поміст у кінці залу якраз піднімалися музики, обтяжені інструментами та ясною естрадною харизмою. То був гурт «Голіарди» — нечастий гість «Прозаку»; здебільшого їхня музика лунала у «Скрипторії» коло Університету, однак Лука не мав заперечень — йому вони радше подобались. Про Франека і казати не було що — «Голіарди» вийшли в люди завдяки тому-таки Фестивалю, тож для кудлатого музики вони виглядали, либонь, богорівними звитяжцями.

За хвильку Франек вкляк на стільці при шинквасі, обернувшись лицем до сцени. Лука, усміхнувшись, сів поблизу. Невдовзі музики налаштували інструменти, між яких, окрім звичної вже гітари та флейти, була старовинна ліра, а вбраний у кашкет з пером фронтмен вийшов на просценіум та, нахабно підморгнувши, почав співати.

У корчмі на перехресті,

Де перелюб — не переступ,

Де усі брати і сестри,

Чари тут — не дивина.

Моя кельнерко чарівна,

Царства спраглого царівна,

Дай вина!

Лука стріпнувся — в цю мить, мовби у відповідь на заклик нахабного молодика, хтось подав йому повну чарку замість спорожнілого «плацебо». Це був незнайомий хлопцеві напій — димно-червоний, з якимись мовби навіть блискітками в глибині. Обернувшись, він зобачив, замість знайомої кельнерки, ту саму дивну дівулю, що говорила зі сторожею. Нині вона дивилася не вороже — але мовби чекально; на юнім, хоч і дико розфарбованім лиці, припорошена привітністю, малювалася зірка напруга.

Повагавшись, Лука взяв склянку.

— А воно не отруйне? — обережно поцікавився він.

— Зрештою — так, — криво всміхнулася дівчина. — Але ти стільки не вип’єш.

Хлопець відпив частунку. Це було смачно.

Тут не муляє провина,

Коли мовиться pro vino,

І мине лиха година,

Як хильнеш гірку до дна.

Ти крізь чарку глянь, побачиш,

Світить нам зоря, юначе,

Рятівна!

Лука глянув крізь чарку. Користуючись нагодою, примружив ліве око. І ледь не зойкнув. Дівчина світилася, наче смолоскип — гаряче, коли не сказати, люто.

— Чим завдячую? — спитав він, кивнувши на чарку.

— Своїй холерній привабливості, — відказала дівчина.

Це було жорстко. І глузливо. І розпачливо.

— Тобі що, допомога потрібна? — спитав Лука.

— Кепський з тебе ворожбит, — посміхнулась вона. — Мені не допомога потрібна. Мені потрібна правда. Будьмо.

Вона піднесла склянку з таким же, як у Луки, червонястим коктейлем.

Де збігаються дороги,

Королю подасть убогий,

Хирий зіпнеться на ноги,

Скнара зречеться майна.

Тож мерщій на перехрестя,

Пий за гріх і благочестя —

Ніч мина!

Серце в Луки закалатало, причім він і сам не розумів, чому. Не злякала ж вона його — ні, це щось інше, щось таке неймовірно знайоме…

— Мене звати Тілія, — повідомила дівчина.

— Лука, — відказав він. — Ти працюєш у цьому клубі, еге ж?

Вона кивнула.

— Я — відомо, де працюю. А ти? Скажеш мені?

Лука завмер зі склянкою на півдорозі до шинкваса. Йому зненацька пересохло в роті. В голові зашуміло — чи то від випитого, чи хтозна від чого ще… І він збагнув, що не скаже. Просто не зможе сказати.

Тілія глузливо всміхнулась.

— Не можеш, е? То кому з нас потрібна допомога?

Зненацька вона підвелася, аби йти геть. Отак запросто. Збивши його з пантелику, нічого не пояснивши… Лука скочив зі стільця.

— Тіліє, стій! Та зачекай же! Чого ти хотіла?

Вона обернулася, вагаючись.

— Юна леді хотіла вже йти у своїх справах, чи не так?

Це було неймовірно — але за спиною Тілії намалювався раптом ніхто інший як проквестор Горган. Посеред розманіженого клубу він виглядав, наче кара божа, суворий та недоречний, втім, як і завжди. Що це він, стежить за мною? — обурено подумав Лука. В цьому було щось ненормальне.

Тілія, проте, не гаючи часу на сумніви, крутнулася, щоб зустріти проквесторів погляд. І тут Луччині поняття про ненормальність набули нових, не знаних доти глибин. Проквестор закляк з таким видом, мовби уздрів мерця. На якусь неймовірно коротку мить побожний острах зробив Горгана цілком схожим на живу людину, проте вже наступної миті мана минула. Проквестор блимнув і знову став собою.

— Не думай, що тобі вдасться мене налякати, — промовила Тілія тихо і люто. — Знайдуться ті, що віддячать тобі за неї. За них обох.

Вирікши свою злостиву погрозу, вона рушила геть, а проквестор легко вклонився, даючи дорогу.

— Що це було? — не витримав Лука. — Що це значить?

— Боюся, — спокійно промовив Горган, сідаючи поруч, — боюся, що юна леді винуватить