Читати книгу - "Гробниця"

— Наприклад?

— Ну, історична надвівтарна прикраса, наскільки я розумію. А також кілька вестготських колон і старовинний надгробок якогось лицаря чи дворянина. Якщо вірити чуткам, цей надгробок з’явився або за часів Меровінґів, або в еру вестготів. Позаяк Ляскомб дуже цікавився тим історичним періодом, то він брав активну участь у початковій стадії реставраційних робіт у Рен-ле-Шато, і про це, звісно, стало відомо в Рен-ле-Бені.

— Здається, ви теж свого роду історик, — наважилася припустити Леоні.

Утішений Ґабіньйо аж засвітився від задоволення.

— Це моє хобі, мадемуазель Верньє, і не більше.

Анатоль дістав портсигар. Габіньйо взяв запропоновану цигарку. Потім Анатоль чиркнув сірником і, прикривши полум’я рукою, підкурив сам і дав підкурити лікареві.

— А як же звати цього ідеального священика? — спитав він, видихнувши дим разом із запитанням.

— Соньєр. Беренже Соньер.

Екіпаж виїхав на пряму ділянку шляху, і коні побігли хутчіше. Шум коліс зріс настільки, що унеможливив подальшу розмову. Утім, Леоні раділа виниклій перешкоді для спілкування. Її думки неспокійно рискали, бо десь посеред безладу слів, мовлених Габіньйо, вони відчула щось досить важливе.

Але що?

Невдовзі візник притримав коней, і екіпаж, брязкаючи упряжжю та поторохкуючи ліхтарями, які час від часу бились об стінки, звернув з головного шляху й рушив долиною річки Зальц.

Висунувшись рівно настільки, наскільки їй дозволяла сміливість, Леоні захоплено роздивлялася пишноти місцевості, милуючись дивовижною панорамою скель, лісів і неба: Дві зруйновані сторожові вежі, які пізніше виявилися витворами природи, а не залишками стародавних укріплень, бовваніли над долиною, немов велетенські вартові. У цьому місці старезний ліс підходив майже до краю дороги. Леоні здалося, що вони в’їжджають у якусь таємничу місцевість. Вона відчула себе дослідником — зовсім яку творах мосьє Райдера Гаґґарда про загублені в джунглях африканські царства.

Потім дорога почала плавно забирати вбік, звиваючись, наче змія, і повторюючи шлях річки. Місцина була прекрасною, ледь не ідилічною. Усе було рясне, соковите й зелене — або оливково-зелене, або зелене, ніби морська хвиля, або жовтувато-зелене. Сріблястий зворот листя, піднятого легеньким вітерцем, виблискував на сонці поміж темнішими тонами хвойних дерев і дубів. А над верховіттям — разючі силуети гірських кряжів та вершин, обриси стародавніх менгірів, дольменів і створених природою скульптур. Древня історія регіону лежала просто перед очима, немов розкрита книга.

Леоні почула, як шумить річка Зальц, біжучи разом з ними, — постійний попутник, який то з’являвся перед очі, блиснувши на сонці, то знову ховався. Наче граючись у піжмурки, вода голосом позначала свою присутність, перестрибуючи через валуни та проносячись повз переплетені віти верболозу, що звисали над річкою. Вона була немовби провідник, що підводив їх дедалі ближче до місця призначення.

РОЗДІЛ 23

Рен-ле-Бен

Процокотівши копитами по низенькому містку, коні стишили хід і перейшли на клус. Попереду, на повороті, Леоні уздріла Рен-ле-Бен. Вона побачила білу триповерхову споруду з вивіскою, яка засвідчувала, що це «Готель де ла Рен». Біля нього скупчились неприкрашені будівлі досить непрезентабельного вигляду. Леоні вирішила, що то, мабуть, і є геотермальна водолікарня.

Коли вони повернули на головну вулицю, коні перейшли на крок. Праворуч вулицю обрамляла велетенська сіра стіна гори. Ліворуч тягнувся ряд будинків, пансіонів і готелів. У їхні мури були вмонтовані гасові ліхтарі в масивних металевих рамах.

Перші враження Леоні суперечили тому, що вона сподівалась побачити. Курорт мав сучасний та елегантний вигляд міста, яке процвітає. У проїжджу частину дороги впиралися широкі й чисто виметені кам’яні сходи, хоча й розташовані дещо хаотично. Уздовж вулиці росли лаврові дерева, огороджені високими дерев’яними бар’єрчиками. Дерев було так багато, що вони виглядали природним продовженням навколишніх лісів. Леоні побачила якогось огрядного пана в наглухо застебнутому фраку, двох дам із парасольками та трьох медсестер, кожна з яких штовхала крісло на колесах. Гамірлива зграйка дівчаток у білих спідничках із рюшами весело вистрибувала навколо своєї гувернантки.

Візник звернув з головної вулиці й зупинив коней.

— Будь ласка, площа Перу. Приїхали.

Із трьох боків маленьку, затінену липами площу огороджували будівлі. Крізь листя дерев просотувалося золотаве сонячне світло, кидаючи на землю візерунки, схожі на шахівницю. Скраю розташовувались поїлки для коней, а підвіконня респектабельних будинків прикрашали ледь прив’ялі останні літні квіти у вазонах. У невеличкому кафе під картатим навісом у супроводі кавалерів відпочивала компанія добре вдягнених дам у білих рукавичках. У дальньому кутку площі виднілась алея, що вела до скромної церкви.

— Усе таке мальовниче! — мимоволі вихопилось в Анатоля.

Візник зіскочив додолу й заходився знімати багаж.

— S’il vousplait, мадам і мосьє. Площа Перу. Приїхали, — повторив він.

Один по одному пасажири вийшли з екіпажа. Вони знічено почали прощатися, як люди, котрих не пов’язувало нічого, окрім спільної подорожі. Метр Фроміляж чемно підняв капелюха й відразу ж зник. Габіньйо довго тряс Анатолеві руку й дав йому візитівку, висловивши при цьому сподівання, що їм іще доведеться зустрітися під час їхнього відпочинку — може, у карти пограти, а може, сходити на вечірні концерти, що проводилися в Ліму чи Квіяні. Потім він торкнувся капелюха, попрощався з Леоні й поспішив через площу.

Анатоль обійняв сестру за плечі.

— Не так уже й погано, а я боявся, — зауважив він.

— Таке чарівне місце!

З дальнього лівого кута площі прибігла заклопотана молода дівчина в сіро-білій формі покоївки. Вона була пухкенька, гарненька, з глибоко посадженими чорними очицями та звабливим чутливим ротом. З-під білого чепчика вибивалися пасма густого темного волосся.

— Ага! Мабуть, це представниця комітету з урочистої зустрічі, — зіронізував Анатоль.

Позаду дівчини підтюпцем поспішав захеканий молодик із широким приємним обличчям. Його комірець був розстебнутий, а шию вкривала легка червона хустина.

— Он воно як, — додав Анатоль. — Тепер я бачу, чим пояснюється брак пунктуальності пані, котра мала нас зустрічати.

Хапливо поправивши зачіску, служниця підбігла до них і незграбно вклонилася.

— Здрастуйте, сеньйоре Верньє! Добридень, мадемуазеле! Мадама послала мене привезти вас до Домен де ля Кап… Вона прохала переказати її вибачення через проблеми з двоколкою. Її якраз ремонтують. Мадама пропонує дійти пішки… — Із цими словами служниця з сумнівом зиркнула на елегантні шкіряні черевички Леоні. — Що ви на це скажете?

Анатоль зміряв дівчину прискіпливим поглядом з ніг до голови.

— А вас як звати?

— Маріета, сеньйоре.

— Дуже добре. А скільки доведеться чекати, поки відремонтують двоколку?

— Не знаю. У ній колесо зламалося.

— А звідси далеко до маєтку?

— Недуже.

Анатоль зиркнув через плече служниці на захеканого хлопця.

— А наш багаж?

— Його понесе Паскаль, сеньйоре.

Анатоль обернувся