Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— Слухай, я… — Голос її урвався. — Дякую, що повернувся по нас. Ти справді хоробрий.

— Ми ж одна команда.

Якийсь час Аннабет йшла мовчки.

— Це все одно, як пережити смерть… не кажучи вже про те, що якби ти схибив, то наші пошуки на цьому б скінчилися. А це, можливо, мій єдиний шанс побачити справжній світ.

Буря нарешті вщухла. Заграва над містом згасла, залишивши нас у пітьмі. Я бачив лише, як відблискує золотаве волосся Аннабет.

— Ти не залишала Табір напівкровок із семи років? — спитав я в неї.

— Ну… ми виїздили тільки на короткі екскурсії. Мій тато…

— Викладач історії?

— Так. Удома я якось не прижилась. Тобто я хочу сказати, що табір — це моя єдина домівка. — Тепер Аннабет сипала словами, боячись, що її можуть зупинити. — У таборі ти багато тренуєшся. Все добре й чудово, але монстри все ж таки існують у реальному житті. Лише тут ти можеш зрозуміти, на що здатний.

Якби я чогось не знав, то міг би присягнути, що в її голосі пролунав сумнів.

— Ти чудово вправляєшся з ножем! — похвалив я.

— Гадаєш?

— Будь-хто з тих, хто зумів проїхатися верхи фурією, як на мене, молодець.

У цій темряві я нічого не бачив, але подумав: можливо, вона посміхнулась.

— Знаєш, — мовила Аннабет, — мабуть, я розкажу тобі… одну кумедну річ, коли знову сядемо в автобус…

Не знаю, що саме вона збиралась розповісти, але її перервало настирливе «ту-ту-ту», немов сова кликала на допомогу.

— Гей, — гукнув Гровер, — на моїх сопілках усе ще можна грати. Якщо я згадаю пісню слідопитів, ми виберемося з цього лісу!

Він видув ще кілька нот, але мелодія підозріло нагадувала Хіларі Даф.

Замість того, щоб впевнено прямувати вперед, як належить слідопитові, я тут-таки врізався головою в дерево, заробивши ґулю завбільшки з кулак.

Можете додати до списку надприродних можливостей, яких я не мав, також інфрачервоний зір.

Ще приблизно з милю я постійно перечеплювався, лаявся, загалом почувався жалюгідно, але раптом побачив попереду світло, що скидалося на неонову вивіску. І відчув запах їжі. Смаженої, жирної, апетитної. Раптом я усвідомив, що не їв нічого поживного від того самого моменту, як потрапив на Пагорб напівкровок, де нас годували виноградом, хлібом, сиром і шматочками пісного м’яса, яке німфи смажили на багатті. Тепер мені до смерті схотілося подвійного чізбургера.

Ми продовжували рухатись уперед, поки не побачили між деревами порожнє шосе. На іншому боці розташовувалася зачинена бензоколонка, прикрашена афішею якогось фільму 90-х років, а також відчинена будова, що й була джерелом неонового світла та приємного запаху.

Це виявилась не закусочна швидкого харчування, як я сподівався. Перед нами була одна з тих придорожніх сувенірних крамничок, де продаються всілякі дивні речі на кшталт фламінго, яких можна встановити на галявинці перед будинком, дерев’яних індіанців, бетонних ведмедів та всякого такого іншого. Головна будова була схожа на довгий низький склад, оточений безліччю скульптур. Неонову вивіску над входом мені прочитати не вдалося, бо якщо моїй дислексії не по зубах навіть звичайна англійська, то про неоновий червоний курсив годі й мовити.

Для мене на вивісці було написано: «ANTYU MES GDERIAN COMEN MEPROUIM».

— Якого біса, що це означає? — спитав я.

— Не знаю, — озвалась Аннабет.

Вона постійно читала книжки, тому я навіть забув, що дівчина теж страждає на дислексію.

— «Шинок садових гномів тітоньки Ем», — переклав Гровер.

По обидва боки від входу, відповідно з рекламою, стояли два бетонні садові гноми — потворні бородаті коротуни, що посміхалися й махали руками так, ніби їх збиралися фотографувати.

Я перейшов дорогу, приваблений запахом гамбургерів.

— Гей, — попередив Гровер.

— Всередині світло, — зауважила Аннабет. — Можливо, там відчинено.

— Це закусочна, — життєрадісно мовив я.

— Закусочна, — погодилась вона.

— Ви що, здуріли обоє? — спитав Гровер. — Дивне це місце.

Ми дружньо не звернули уваги на його слова.

Перед входом височів цілий ліс статуй: бетонні тварини, бетонні діти, навіть бетонний сатир, який грав на сопілці, від чого Гровера пересмикнуло.

— Бе-е-е! — забекав він. — Схожий на мого дядька Фердинанда.

Ми зупинилися біля дверей головної будови.

— Не стукайте, — заблагав Гровер. — Я відчуваю монстрів.

— Після фурій у тебе ніс заклало, — сказала Аннабет. — Особисто я відчуваю тільки бургери. Ви що, не зголодніли?

— М’ясо! — презирливо пхикнув Гровер. — Я вегетаріанець.

— Ти їси сир, енчіладу й алюмінієві бля— шанки, — нагадав йому я.

— Це все не м’ясне. Слухайте, давайте підемо звідси. Ці статуї… дивляться на мене.

Тут двері заскрипіли, відчинилися й на порозі з’явилася висока жінка зі сходу — принаймні так мені здалося, що вона зі сходу, оскільки вона була вбрана у чорний довгий халат, який закривав усе, крім рук, а обличчя було сховане за вуаллю. З-під чорного серпанку блищали тільки очі. Смагляві, кавового відтінку руки здавалися старечими, але були доглянуті, з манікюром, тому можна було вважати, що перед нами бабуся із слідами колишньої краси.

В її акценті так само вчувалися слабкі східні нотки.

— Уже пізно гуляти самим, діти мої, — мовила вона. — Де ваші батьки?

— Вони… гм… — почала було Аннабет.

— Ми сироти, — бовкнув я.

— Сироти? — перепитала жінка. Слово пролунало в її устах якимось незнайомим, чужим. — Але ж, мої любі! Цього не може бути.

— Ми відстали від свого балагану, — пояснив я. — Бродячого циркового балагану. Директор сказав, якщо ми раптом заблукаємо, чекати його біля бензоколонки, але він міг забути, або мав на увазі якусь іншу бензоколонку. Хай там як, але ми заблукали. Чим це так пахне?

— О, мої любі! — вигукнула жінка. — Та заходьте ж, бідні дітки. Я тітонька Ем. Проходьте просто до задньої частини складу. Там якраз приготовано поїсти.

Подякувавши їй, ми увійшли.

— Бродячий цирк? — пробурмотіла Аннабет.

— Завжди треба мати напохваті стратегічний план.

— Мізки в тебе риб’ячі, ось що.

Усередині складу так само стояли статуї: люди в різних позах та одязі, з різним виразом обличчя. Я подумав, що треба мати чималий сад, щоб встановити там ці статуї, оскільки всі вони були натурального розміру. Але перш за все, звичайно, я думав про їжу.

Можете, звісно, назвати мене ідіотом через те, що я ось так безцеремонно вперся до хати незнайомої жінки лише через те, що був голодний, але іноді я схильний до імпульсивних вчинків. Крім цього, ви ніколи не чули, як пахнуть бургери тітоньки Ем. Їхні пахощі були подібні до наркозу в кріслі дантиста — ти забував геть про все. Я зовсім не звертав уваги ані на Гроверове нервове скімлення, ані на те, що статуї, здається, стежили за мною, і що тітонька Ем зачинила