BooksUkraine.com » Сучасна проза » Схід 📚 - Українською

Читати книгу - "Схід"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Схід" автора Анджей Стасюк. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:
Забайкальську, в Онгудаї, де нас не хотіли в жодному готелі, і в Новосибірську, де впродовж трьох днів падав холодний, чорний дощ. І тепер, у Попільну Середу, коли все це пишу.

Пополудні у низькій дерев’яній крамниці дівчина запитала нас про гроші. Про монети з далекого світу. Вона сиділа на касі. Тендітна, бліда, тиха. Мов з’ява у цій вітряній прерії. Колекціонувала дрібні. Металеві кружальця з літерами чужого алфавіту. Ми пішли до готелю «Транзит». О. приніс євро, а я злоті. Ми намагалися пояснити валютну плутанину об’єднаного континенту, але вона крутила монети у пальцях, наче це були крихти далеких країн, в яких затрималися образи міст, будинків, людей і тварин. О. сказав, що мешкає в Берліні. Вона усміхнулася чи до нас, чи до своїх думок і сказала дещо запитально: «Ето бєрлінскіє дєньгі…». Можливо, вона уявляла Берлін так, якими були для нас у дитинстві далекі краї на одноколірних, невиразних поштових марках. Вони були як вікна, що відчиняються у безмежність невідомого і гарного. Я купив горілку, і ми вийшли. На великому газоні навколо пам’ятника Лєніну здіймав куряву вітер і дріботіли кози. Люди десь сиділи, сховавшись від цих повівів безмежжя. Лиш ми тинялися, а кози за нами. Ще до цього магазину, до отого, щоб розвідати реалії. Всього було більше, ніж у Монголії. Повні полиці. Добробут. Пластик, фольга, алюміній, кольори. Усе кирилицею, і треба було трохи здогадуватися, як у загадковому Сезамі. Під низькими стелями розложистих хат, посеред цього вимореного погодою дерева, з цим пилом з-над Гобі у повітрі. Природа, природа, трохи дощок, балок, доми, що виринають із цієї природи делікатно і майже натурально, і раптом таке буяння барв, полисків і принад. Немов хтось зачерпнув цього повну жменю і посипав тут для втіхи. Упаковки. Це виглядало якось порнографічно. Така безсоромність посеред гармонійних відтінків смут степу до обрію. І водночас печально, бо товар від товару віддалений на десятки, на сотні кілометрів, а між ними тільки ця пустка, цілковита антитоварність, порожнеча, яку не заповниш фольгою, позолотою, пропозицією і дистрибуцією.

Але я мав свою горілку і пішов її пити. Смакувала лагідно і легко. Мов замішана на чистому повітрі. Десь ззаду, за стіною, за Кош-Агашем заходило сонце. Понад дахами із шиферу я бачив вдалині верхів’я Алтаю. В останньому відсвіті дня вони були чорно-золоті. Із сусідньої кімнати чулися чоловічі голоси. З коридору заносило смаженою рибою. Я пив горілку, яка була на смак як холодне повітря, і мені згадувалося минуле. Невпинний занепад за моєї участі. Шістдесяті, сімдесяті роки. Реальність здавалася зужитою, виснаженою. Навіть комунізм ми отримали зіпсований. Його прислали до нас, коли вже стало зрозуміло, що він ніколи не запрацює, що це залишки, які можна хіба що під’єднати до струму і викликати конвульсії. Мертвотність висіла в повітрі. Як над якимось звалищем. Ще не вивітрився дух спалених тіл, а ми вже мали труп всесвітньої революції. Рештки. Ніби нашим покликанням було споглядання глобальних катастроф. Власне тому я був у Кош-Агаші, біля вікна з вечірнім видом на Алтай, з горілкою. Син своєї країни.

*

Це ж треба було поїхати до Мургоба — думав я — щоб побачити, як із Сіньцзяну рухаються китайські вантажівки. Їх проїжджало кілька або кільканадцять за день. Окрім запасних коліс, везли зі собою запасні шини, прив’язані пасами до кузова. Із-за тонованих вікон ледь можна було роздивитися лиця водіїв. Але треба мати якусь причину, щоб їхати. Перед тим, у Киргизстані, на шосе до Оша їх теж було багато. Везли зброярську сталь, цемент, бетонні і сталеві елементи віадуків, мостів та естакад для будівництва киргизьких доріг. А тут проїжджали тільки контейнери, і треба було здогадуватися, що вони перевозять. Напевно, везли все, що було потрібне людям у цій частині світу. Я сидів на пагорбі перед домом у Мургобі і дивився, як вони їдуть. Уявляв собі, що всередині. Усі ці речі, вироблені на Сході у таких кількостях і різновидах, що немає їм ліку. Дивився, як сунуть через Мургоб, в якому практично нічого не було. Тепла мінеральна вода «Джалалабад» і тепле пиво «Балтика», бо постійно бракувало струму, і навіть не знаю, чи були холодильники. Але мені тепле пиво не перешкоджало. Воно і так було холодніше, ніж повітря о восьмій ранку. Я вставав на світанку, пив каву, рахував вантажівки і чекав, заки прокинуться всі інші.

Мургоб із шістьма тисячами мешканців був дірою на перехресті вибоїстої ґрунтової дороги, що називається Памір Гевей, і її китайського відгалуження. До міста Хорога триста кілометрів, до киргизького Оша десь так само, до китайського кордону сотка, але в той бік теж були тільки голі гори і пустеля Такла Макан. Попереду — перевал на висоті понад чотири тисячі і кілька сіл, ще більших дір, як Мургоб. Але я постановив сюди приїхати, щойно прочитав і промовив вголос цю назву. Мургоб. Як Магріб. Щось таке. Того досить. Хоч я ніколи не був і не хотів опинитися у Магрібі. Так це спрацьовує. Засноване на звуках і уявленнях. Читаєш, промовляєш вголос і їдеш. Дорогою туди щось є, чудесні речі, краєвиди, зелені пасовиська Киргизстану з табунами коней і білими юртами, озера, смарагдові ріки, срібні потоки, Ферганська долина, як рай, повен абрикосових садів, виноградників і рисових полів, але проминаєш усе це, мовби в дорозі. В дорозі до Мургоба. Щоб сидіти з горнятком кави на сходках білого дому з пласким дахом і блакитними дверима і дивитися, як прокидається поселення. Прислухатися до напруженого торохтіння старого мотоцикла. А коли той стихне, до залізного, неритмічного клацання, якого не розпізнати, доки пам’ять не видобуде спогад звуку, який видає на вибоїнах порожня тачка. Тачка? На світанку? Приблизно за кілометр, невидима, бо прихована лабіринтом глиняних закапелків? Так. Врешті з’явилася внизу, вдалині, в якомусь просвіті. Азіатська тачка з таким самим звуком, який я запам’ятав з дитинства чи з молодості, з якоїсь роботи на будові. По це приїжджаєш до Мургоба. Щоб віднаходити подібність звуків. Якби хтось питав.

Але на світанку я кави не пив. Не було звідки взяти окропу, бо всі спали. Щойно пізніше мама Ералі розпалювала в печі саксауловим хмизом. Тож не пив кави, лиш нишпорив обійстям, щоб подивитися на їхнє життя: облаштований, просторий виходок з двома дірами одна біля одної, за стіною лазня з баняком для теплої води, під яким палили хмизом, далі комірчина з піччю для хліба. За глиняним домом, помальованим тільки спереду, був ще залізний

1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Схід"