Читати книгу - "Насолода"

– Гоп!

Ще один бар’єр перегороджував бігову доріжку. Рутоло його не побачив, бо втратив усі рештки свідомості, зберігши лише нестямний інстинкт триматися в сідлі й поганяти Бруммеля навмання. Бруммель стрибнув, але без підтримки вершника припустився помилки, зачепився за перешкоду задніми ногами й упав своєю передньою частиною так невдало, що вершник випустив стремена, хоч і залишився в сідлі, і кінь скакав далі. Андреа Спереллі тепер був на першому місці. Джанетто Рутоло, хоч і не знайшов стремена, скакав другим, але його вже наздоганяв Паоло Каліґаро. Дюк ді Беффі, якому Сатиріст одного разу не підкорився, скакав останнім. Вони проминули трибуну в такому порядку. Почули неясний гомін, що став віддалятися.

На трибуні люди завмерли в чеканні. Деякі голосно обговорювали події на біговій доріжці. Кожна зміна в порядку коней супроводжувалася вигуками, що лунали посеред неясного гомону, і тремтінням деяких дам. Донна Іпполіта Альбоніко, стоячи на сидінні й опираючись на плечі чоловіка, який стояв нижче від неї, дивилася на перебіг перегонів із незворушним спокоєм, досконало володіючи собою. Лише міцно стиснуті губи і злегка наморщений лоб могли відкрити уважному спостерігачеві, яких зусиль доводилося їй докладати. У якусь хвилину вона зняла руки з плечей чоловіка, боячись зрадити себе якимось мимовільним рухом.

– Спереллі впав! – гучно повідомив голос графині ді Луколі.

Маллечо справді, перестрибуючи через перешкоду, послизнувся передньою ногою на вологій траві й упав навколішки, але відразу ж підхопився на ноги. Андреа перелетів через його шию, не завдавши собі шкоди, і з блискавичною швидкістю знову опинився в сідлі, а тим часом Рутоло й Каліґаро випередили його. Бруммель, попри те, що задні ноги були в нього подряпані, творив чудеса завдяки чистоті своєї крові. Карбонілла нарешті побігла на всю свою швидкість під майстерним управлінням вершника. До фінішу залишалося близько восьмисот метрів.

Спереллі побачив, як перемога втікає від нього, але мобілізував увесь свій дух, щоб повернути її собі. Піднявшись на стременах, схилившись над гривою, він раз у раз підбадьорював свого коня тим коротким, лагідним, проникливим згуком, який так впливав на благородну тварину. В той час як Бруммель і Карбонілла, стомившись на важкому ґрунті, втрачали сили, Маллечо з кожною миттю збільшував буйство свого пориву, вже виходив на своє перше місце, уже вдихав перемогу своїми розпаленими ніздрями. Після останньої перешкоди, випередивши Бруммеля, він уже торкався головою корпусу Карбонілли. Десь за сто метрів до фінішу, раз у раз доторкаючись до загорожі, він помчав уперед, залишивши між собою і вороною Каліґаро відстань у десять корпусів коня. Продзвенів дзвін; пролунали оплески на всій трибуні, наче з неба посипався град. Голосні привітання натовпу пролунали під яскравим промінням сонця.

Андреа Спереллі, повертаючись на трибуну, думав: «Сьогодні мені пощастило. Чи пощастить мені й завтра?» Відчуваючи, як до нього приходить аура тріумфу, він відчував майже лють проти неясної небезпеки. Він хотів би постати перед нею негайно, цього ж таки дня, в цей самий час, без затримки, щоб навтішатися подвійною перемогою й у такий спосіб надкусити те яблуко, яке йому пропонує рука донни Іпполіти. Усе його єство спалахнуло дикунською гордістю на думку, що йому належатиме ця біла й прегарна жінка за правом сильного. Уява малювала йому насолоду, якої він ще ніколи не переживав, любострастя тих часів, коли шляхетні чоловіки розпускали волосся коханої жінки руками вбивчими й ніжними, занурюючи в нього чоло, ще мокре від перенапруги, й рот, ще гіркий від промовлених образливих слів. Він був наповнений тим непоясненним сп’янінням, яке дає деяким інтелектуальним чоловікам застосування фізичної сили, випробування сміливості, вияв брутальності. Те, що в нас залишилося від первісної лютості, іноді повертається, й навіть під оманливою делікатністю сучасного одягу наше серце наповнюється якимсь кривавим безумом і мріє про різанину. Андреа Спереллі вдихав теплі й гіркі випари від свого коня, вдихав їх на повні груди, й жоден із тих делікатних парфумів, яким він досі віддавав перевагу, не дарував йому такого відчуття гострої насолоди. Щойно він спішився, як його оточили друзі й подруги, що вітали з перемогою. Мічінг Маллечо, знесилений, вкритий потом і піною, форкав, витягуючи шию й трясучи повіддя. Його боки безперервно підіймалися й опускалися так натужно, що, здавалося, вони ось-ось лопнуть. Його м’язи тремтіли під шкірою, наче тятива лука, з якого щойно випустили стрілу. Його очі, налиті кров’ю й розширені, здавалися жорстокими, як очі лютого хижака. Його шерсть, тепер покрита великими темними плямами, ворушилася під струмочками поту. Безперервне тремтіння всього його тіла викликало жаль і співчуття, як страждання людського створіння.

– Poor fellow![147] – пробурмотіла Ліліан Тід.

Андреа оглянув йому коліна, перевіряючи, чи не подряпав він їх, коли падав.

Він таки їх роздряпав. Лагідно поплескуючи його по шиї, Андреа сказав йому з великою ніжністю:

– Іди, Маллечо, іди.

І подивився, як його повели геть.

Потім, скинувши із себе жокейський одяг, підійшов до Людовіко Барбарізі та до барона ді Санта-Марґеріта.

Обидва погодилися бути його секундантами на дуелі з маркізом Рутоло. Він попросив їх не зволікати.

– З’ясуйте всі питання сьогодні ввечері. Завтра о першій годині дня я вже маю бути вільним. Але завтра вранці дозвольте мені поспати принаймні до дев’ятої години. Я обідаю у Ферентіно. Після чого піду до Джустиніані. А потім, о пізній годині, до клубу. Тепер ви знаєте, де мене можна знайти. Дякую вам, друзі, й до побачення.

Він піднявся на трибуну. Але не став відразу підходити до донни Іпполіти. Усміхався, відчуваючи на собі погляди жінок. Багато прегарних рук тяглися до нього; багато прегарних голосів фамільярно називали його на ім’я; дехто називав його так із певним хизуванням. Дами, які билися за нього об заклад, називали суму свого виграшу: десять луїдорів, двадцять луїдорів. Інші запитували його з цікавістю:

– Ви будете битися?

Йому здавалося, він досяг вершини своєї авантюрної слави протягом одного дня, з більшим успіхом, аніж це вийшло в дюка Букінгемського або в синьйора ді Лаузуна. Він став переможцем героїчних перегонів, здобув собі нову коханку, блискучу й безтурботну, наче догареса; спровокував смертельну дуель; і тепер ішов собі, спокійний і чемний, ані більше, ані менше, ніж зазвичай, під усмішками дам, у яких він бачив не лише граційний вигин їхніх уст. Хіба не міг він розповісти про таємні звички багатьох із них або про певні особливості їхньої поведінки під час любострасної насолоди? Хіба не бачив він крізь розкішну матерію весняної сукні смагляву родимку, схожу на маленьку золоту монету, на лівому боці