Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Перед ним ставилось завдання: прослизнути в тил Радянської Армії, пробратися в місто й уточнити, де й коли саме відбудеться суд над обергрупенфюрером СС. Чому СД цікавилось саме цим обергрупенфюрером? Які у них були плани щодо нього — я так і не дізнався. Та що б там не стало, це завдання цілком відповідало моїм планам.

За успішне виконання операції пообіцяли Залізний хрест, звання зондерфюрера «Ц» і відпустку. Мене це цілком влаштовувало. Перейти лінію фронту, зустрітись з Павловим, налагодити зв'язок і повернутись до свого підрозділу із Залізним хрестом. Нічого було й мріяти про краще. Однак, коли я перейшов лінію фронту, з'явився у штаб радянської частини, виявилось, що то вже не Перший Український фронт, а Четвертий…

Про існування полковника Павлова ніхто тут і гадки не мав. Полковник із «смершу» (прізвища не пам'ятаю) порадив мені добратись першим-ліпшим ешелоном до Бреста: «Комендант станції, — сказав він, — вам допоможе знайти розвідувальний відділ штабу Першого Українського фронту».

В Бресті я з'явився до коменданта станції. Той не став завдавати собі клопоту. Закінчилась моя одіссея арештом, судом у Мінську. Що було далі — Вам відомо.

Тепер про Ольгу. Кілька днів після її арешту я придивлявся — до неї. Бачу, тримається твердо, цій дівчині можна довіритись.

Я доповів своєму шефові, що берусь завербувати Ольгу; це розв'язувало мені руки. Наші довгі розмови наодинці не викликали підозри. Ми навіть харчувались за одним столом. Від своїх підлеглих я постійно вимагав, щоб до російської радистки вони ставилися ввічливо, інакше, казав я їм, провалите нам усю операцію.

За Ольгою дуже старанно наглядав один наш радист-фанатик. Він і мені дорікав: «Що ви носитесь з цією дівчиною? Нічого в пса кидати ковбасою, коли є дрючок». Під час чергування він сам виводив Ольгу на прогулянку, не спускав з неї очей.

У Ольги одне було на думці: втекти. І вона всіляко затримувала прогулянки. Якось радист, що супроводжував її, скомандував: «Цурюк!» — Ольга не почула. Розлючений наці підбіг до неї, вдарив так сильно, що вона повернулась з «прогулянки» закривавленою. Я доповів шефові, що в таких умовах працювати не можна, і «опікунові» перепало на горіхи.

Рішення зв'язатись з партизанами визрівало у мене давно. Про мої плани знав і Комахов. Ми вирішили діяти разом. Я сказав Ользі, що влаштую втечу, якщо вона допоможе мені встановити контакт з партизанами чи з радянським командуванням.

Ольга не одразу погодилась. І це було розумно з її боку: а що, коли провокація? Але ж ризикував і я, хоч підготував заздалегідь, на випадок провалу Ольги, легенду для свого шефа: мовляв, все робилось для того, щоб вийти на радянського резидента і всю групу.

План утечі визначився такий. Надвечір викликаю Ольгу на черговий допит. Вона проситься до вбиральні. На подвір'ї сільська дерев'яна вбиральня якраз приліпилась до паркану, задня стінка її виходила на шосе. Заздалегідь усе підготував, вийняв цвяхи: дві дошки ледь трималися. Вартовим я поставив сором'язливого студента-новобранця. Знав, що той не стане заглядати до вбиральні, поки там жінка.

Коли стемніло, я сам вивів Ольгу надвір, попередив вартового, щоб він очей не спускав з дверей, а сам спокійно повернувся до свого кабінету.

Розсунути дошки, вийти крізь отвір, перебігти шосе — на все це вистачить хвилини. Тривогу я зчинив хвилин за двадцять, коли Ольга була вже далеко.

Я знаю, Вас, мабуть, і тепер цікавлять справжні мотиви моїх вчинків. Чому погодився працювати на радянську розвідку? Ви і Ваші друзі досі знали одну версію: я вам — інформацію, ви мені — життя. А насправді причини були глибші й простіші.

Родом я з прибалтійських німців. Мати моя, німка, народилась в сім'ї військового. Її батько — мій дід — був російським генералом — героєм Севастополя. Мати виросла в Москві, там пройшла її юність. Вона любнла Тютчева, Пушкіна, навіть їздила до Ясної Поляни, Щоб побачити Льва Толстого. В такому дусі, в дусі великої любові до Росії, російської культури, мати виховувала і нас, дітей. Ми з сестрою навіть не відчували себе німцями. Коли почалась перша світова війна, наша сім'я під час наступу кайзерівської армії евакуювалась з Риги до Москви.

Вас цікавить, чим я займався в Німеччині, зокрема — в роки третього рейху. Однак у Німеччині я жив дуже короткий час: після революції ми повернулися в Ригу. Там я працював помічником нотаріуса.

У 1942 році мене мобілізували, направили в абвер-групу 315 на посаду перекладача.

Є таке німецьке прислів'я: «Хто хоче багато їздити верхи, мусить запастись вівсом». Я ж запасся терпінням та твердо вирішив при першій нагоді втекти, зв'язатися з партизанами. Чому? Росія — моя перша батьківщина, я не бачив у ній ворога. По-друге, в Гомелі та інших містах і селах Білорусії я був свідком таких звірств, таких знущань над невинними людьми, що повірте, серце обливалось кров'ю.

А тут сталося таке. Влітку 1943 року органи СД затримали поблизу Гомеля групу радянських парашутистів-розвідників. Серед них була молода дівчина Олена. Вона повірила мені й погодилась на завідування господарською частиною (вважалось, що Олена завербована мною).

Незабаром я пішов у відпустку. Потурбувався про відпустку і для Олени. Сама вона була родом з Могилівської області. Мені здавалось, що в рідних місцях їй легше буде зв'язатися з партизанами.

Я був готовий у будь-якому місці зустрітися з партизанами, щоб домовитись про спільну роботу.

Олена добре знала про моє бажання допомогти радянському народові. Довір'я між нами було повне. Скажу більше, я покохав цю дівчину, і вона відповідала мені таємністю.

Проте з відпустки Олена повернулася ні з чим. Їй так і не вдалося вступити в контакт з партизанами. З Гомеля наш підрозділ перевели до Мозиря, згодом — до Бреста».

З іншого листа:

«Я вже писав Вам про першу мою спробу зв'язатися з радянськими партизанами. Олена говорила мені, що в останню мить у неї здали нерви. «Загинути з тавром зрадниці від рук своїх, — казала вона, — то вище моїх сил». Партизани, мовляв, дізнавшись про її зв'язок з абвером, прийняли б усе за провокацію. А суд партизанський — короткий.

Вона була, повірте мені, хороброю дівчиною. І в цьому я мав змогу переконатись дуже скоро. Нещастя ходить у вовняних панчохах, підійде — і не зчуєшся. И Бресті нас заарештували органи СД. Олена опинилася и камері для політичних,