Читати книгу - "Сильмариліон"

Тіліон сім разів перетнув небеса і саме був на далекому сході, коли підготували лодь Аріен. І зійшов пишносяйний Анар, і перші проблиски Сонця широкополою загравою лягли на шпилі Пелорів: спалахнули хмари над Середзем’ям, і стало чути гомін багатьох водоспадів. Тоді воістину Морґот злякався, і спустився в найглибші безодні Анґбанда, і відкликав своїх поплічників, і огорнув свої землі непроглядними випарами й темною хмарою, щоби заховатися від сяяння Денного Світила.

І от Варда запропонувала, щоб обидві лоді мандрували Ілменом, але були завжди поодаль, а не разом; аби кожна відпливала із Валінору на схід і поверталася, причому перша вирушала би із заходу тоді, коли друга рушить зі сходу. Так почався відлік перших нових днів, і, як і раніше — в часи Дерев, — його вели за змішанням світла, коли Аріен і Тіліон по черзі пропливали над серединою Землі. Проте Тіліон виявився примхливим і рухався з мінливою швидкістю, не дотримуючись призначеного шляху; він прагнув наблизитися до Аріен, бо його вабила її сліпуча яскравість, однак пломінь Анара обпалив його й острів Місяця затьмарився.

Відтак через непостійність Тіліона чи радше прислухавшись до благань Лоріена й Есте, котрі твердили, що із Землі зникли сон і спокій та сховалися зорі, Варда змінила своє рішення і призначила пору, коли світ знову поринатиме у присмерк та напівтінь. Тому Анар певний час спочивав у Валінорі, залігши у прохолодних глибинах Зовнішнього Моря; і Повечір’я — пора зниження та спочинку Сонця — стало годиною найяснішого світла й радості в Амані. Та небавом слуги Улмо спустили Сонце на дно і поспіхом протягли його під Землею, так що воно, невидиме, дісталося сходу і там зійшло знову на небеса, щоби ніч не була задовгою та щоби під Місяцем не розплодилося зло. Проте води Зовнішнього Моря, в яких пробував Анар, стали гарячими і світилися різнобарвними вогнями, тож у Валінорі ще деякий час після відплиття Аріен було світло. Утім, доки вона мандрувала під Землею, наближаючись до сходу, відблиск погас, і Валінор потьмянів, і валари гірко оплакували смерть Лауреліни. На світанку тіні від Захисних Гір важко лягли на Благословенний Край.

Варда наказала Місяцю мандрувати так само: пролинувши під Землею, підноситися на сході, та лише після того, як Сонце зійде з небес. Однак Тіліон рухався нерівним темпом, як рухається і понині, його невпинно тягло до Аріен, і так буде завжди; тож частенько їх обох можна побачити над Землею, а іноді траплятиметься й так, що вони сходитимуться так близько, що його тінь урізатиме її сяяння і посеред дня западатиме темрява.

Тому звідтоді й аж до Зміни Світу валари вели лік днів за приходом і відходом Анара. Тіліон-бо рідко затримувався у Валінорі, а найчастіше хутко проминав західні землі — Аватар, чи Араман, чи Валінор — і пірнав у провалля по той бік Зовнішнього Моря, продовжуючи свій самотній шлях поміж гротами й печерами при основі Арди. Довго він блукав там і пізно повертався.

А ще після Довгої Ночі світло у Валінорі палало сильніше та прекрасніше, ніж у Середзем’ї; там-бо спочивало Сонце, й небесні світила в тих краях схилялися ближче до Землі. Та ні Сонце, ні Місяць не могли замінити прадавнього світла, що його породжували Дерева до того, як їх споганила отрута Унґоліанти. Оте світло живе нині лише в Сильмарилах.

Морґот ненавидів нові світила й певний час був дуже збентежений цим несподіваним ударом валарів. Тоді він напав на Тіліона, наславши на нього духів мороку, і попід стежками зірок в Ілмені зчинилася боротьба; проте Тіліон переміг. Аріен Морґот боявся дужче, та не насмілювався наблизитися до неї, позаяк йому бракувало сили; бо, оздоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі міцніше прив’язаним до землі, не бажаючи покидати темних укріплень. Під покровом тіней ховався він та його поплічники од Аріен, чийого погляду вони не могли довго витримувати; і землі поблизу його фортеці заволокли кіптява та велетенські хмари.

Але напад на Тіліона зародив у валарах сумнів: вони боялися нових підступів і хитрощів, які Морґот міг планувати супроти них. Незважаючи на те, що вони не хотіли воювати з ним у Середзем’ї, Сили не подарували йому знищення Алмарену; і постановили, що не допустять, аби щось подібне спіткало Валінор. Тому в той час вони наново укріпили свою землю і прямовисно піднесли гірські стіни Пелорів аж до небачених висот на сході, півночі та півдні. Зовнішні схили гір були темні та гладенькі, без жодної опори чи виступу, вони зривались у глибоченні прірви з твердими, як скло, поверхнями, та здіймалися шпилями, увінчаними білою кригою. На них вартувала недремна сторожа, а перетнути їх можна було хіба через Калакір’ю: того проходу валари не загородили, бо ж були ще й вірні елдари, і на зеленому пагорбі в місті Тіріоні у глибокій гірській розколині Фінарфін усе ще правив нолдорами, котрі вирішили зостатися. Та й увесь ельфійський народ, навіть ваньяри та їхній володар Інґве, мусіли час од часу вдихати зовнішнє повітря й вітер, який прилітає з-за моря, з тих країв, де вони народились; і валари не могли цілком відмежувати теларів од решти ельфів. Тому і спорудили в Калакір’ї міцні цитаделі та приставили численних вартових, а при виході на рівнини Валмару отаборилося чимале військо, так що ні птиця, ні звір, ані ельф, ані людина, ні жодне інше створіння, котре мешкало в Середзем’ї, не могло пробратися через ту заставу.

А ще о тій порі, яку в піснях названо Нуртале Валінорева — Втаємничення Валінору — було створено Зачаровані Острови, а моря довкола них заполонили тіні та сум’яття. Ті острови, наче вориння тенет, були розташовані в Тінистих Морях із півночі на південь перед Тол-Ерессеа, Самотнім Островом, якщо пливти на захід. Жодне судно не могло пролинути між ними, бо там небезпечні хвилі раз у раз зі стогоном напливали на огорнуті імлою скелі. Сутінки наганяли на моряків непоборну втому та відразу до моря; а ті, хто ступав-таки на острови, потрапляли в пастку і засинали аж до Зміни Світу. Сталося так, як Мандос і передрікав нолдорам в Арамані: Благословенний Край закрили від них, і жодному гінцеві, котрі згодом пливли на Захід, не вдалося потрапити до Валінору, крім одного — наймогутнішого мореплавця, уславленого в