Читати книгу - "Борва мечів"

Хоробрі молоді кревноїзники халісі виряченими збілілими очима витріщалися на берег, що зникав удалині, але кожен із трьох рішуче не бажав показати страху більше за інших двох. Служниці Іррі та Джихікі відчайдушно чіплялися за поручні й блювали через край, щойно корабель хоч трошки хитне хвилями. Решта крихітного халазару Дані лишалася у череві під чардаком — їм краще сиділося поруч зі своїми, хай занепокоєними, кіньми, ніж нагорі, де навколо стелився жахливий світ без клаптика твердої землі. Коли на шостий день подорожі їх заскочив невеличкий шторм, Дані чула крізь ляди, як коні хвицяють копитами та іржуть, а вершники моляться тремтливими голосами щоразу, як «Балеріон» нахиляється чи гойдається на хвилях.

Але саму Дані не міг злякати жоден шторм, жодна буря, хай найжахливіша. Її кликали Даянерис Буреродна, бо вона прийшла у цей світ на віддаленому острові Дракон-Камінь під час найсильнішого шторму на пам’яті вестеросців — шторму, який у гніві відривав химер від замкових мурів, а кораблі батька трощив просто на припоні.

У вузькому морі бурі гуляли часто, а його Дані долала з півсотні разів, коли тікала з одного Вільного Міста до іншого на пів-кроку попереду від найманих горлорізів Узурпатора. Вона кохалася у морі, любила гострі солоні пахощі його повітря, безмежне лазурове небо і віддалений небокрай, посеред якого вона почувалася крихітною, але вільною. Її тішили дельфіни, які час від часу гралися навколо «Балеріону», схожі на стрімкі сріблясті списи серед хвиль, і летючі рибки, яких неважко було угледіти в навколишньому повітрі. Дані подобалися навіть жеглярі з їхніми піснями та оповідками. Якось під час подорожі до Браавосу вона дивилася, як жеглярі боролися з великим зеленим вітрилом, аби вчасно спустити його перед штормом, і раптом подумала, як гарно та втішно було б стати однією з них. Дані навіть прохопилася братові, але Візерис учепився їй у волосся і боляче крутнув, аж вона заплакала і закричала.

— Ти кров дракона! — верещав він до неї. — Ти дракон, а не смердюча риба!

«Він верз казна-що. І не тільки про це» — подумала Дані. — «А якби мав більше розуму і терпіння, то зараз плив би на захід по свій законний престол.» З часом вона втямила, якою дурною та лихою істотою був її брат… але чомусь усе одно за ним сумувала. Певно ж, не за тим слабкодухим мерзотником, на якого він зрештою перетворився — а за тим старшим братом, який колись дозволяв грітися у нього в ліжку, за тим хлопчиком, який розповідав їй казки про Семицарство і мріяв, як для них настане краще життя, коли він сяде на престол і вдягне корону.

За її плечем з’явився капітан корабля.

— Якби ж то, ваша милосте, «Балеріон» умів маяти у небесах, як його тезко, — мовив він валірійським суржиком, щедро присмаченим пентоською вимовою. — Тоді б ми не мусили ані веслувати, ані човнами витягати, ані богів про вітер благати.

— Таки-так, капітане, — відповіла вона з посмішкою, задоволена тим, що зрештою завоювала прихильність добродія Гролео — старого пентосця, як і його хазяїн, Іліріо Мопатіс.

На початку плавання капітан Гролео непокоївся, мов діва перед шлюбною ніччю, про трьох драконів на своєму кораблі. На випадок пожежі за облавком корабля ще й досі висіло півсотні відер морської води. Спершу Гролео хотів, щоб драконів зачинили у клітках, і Дані неохоче погодилася, аби лише заспокоїти страхи капітана. Та дракони за ґратами виглядали такими похнюпленими, що вона роздумалася і наполягла на їх звільненні. Утім, зрештою навіть капітан Гролео лишився вдоволений. Пожежа сталася усього одна, та й ту швидко загасили. Зате невдовзі на «Балеріоні» значно поменшало пацюків порівняно з тими часами, коли він ходив морями під назвою «Садулеон». Жеглярі корабля, чий жах спершу не поступався їхній цікавості, з часом набралися чудернацької гордості за «своїх» драконів. Кожен із них, від капітана до кухарчука, тепер полюбляв дивитися, як вони літають у небі… а більше за всіх, певно ж, сама Даянерис.

«Вони — мої дітки» — казала Дані собі, — «і якщо маегі не збрехала, єдині дітки, яких я матиму».

Візеріон мав луску кольору свіжих вершків, а роги, кістки крил та спинного гребеня — кольору темного золота, що на сонці виблискував незгірш від цього шляхетного металу. Раегал був наче виліплений з літньої зелені та осіннього спижу. Вони літали над кораблем широкими колами, що вели їх у височину, і кожен намагався злетіти вище за іншого.

Спостерігаючи за ними, Дані дізналася, що дракони понад усе полюбляють нападати згори. Якщо котромусь траплялося опинитися між іншим драконом та сонцем, він миттю складав крила, з вереском падав униз, і обоє переверталися у повітрі лускатим клубком, клацаючи зубами і вимахуючи хвостами. Першого разу Дані лякалася, що вони один одного повбивають, але дракони лише бавилися: щойно шубовснуть у море, як розчіпляються та злітають знову з вереском і сичанням, крила шалено розсікають повітря, а солона вода парує з гарячих тіл. Дрогон теж маяв у небі, але не на очах корабельників — він полював зазвичай за багато верст попереду або позаду. Адже він, її Дрогон, завжди був голодний.

«Він голодний і швидко росте. Ще рік, а може, два — і на ньому можна буде літати. Тоді мені не знадобляться кораблі, щоб перетнути велике солоне море.»

Але тієї години ще лишалося чекати. Наразі Раегал та Візеріон були завбільшки з невеликого собаку, Дрогон — лише трохи дебеліший, а крила, шиї та хвости, з яких вони складалися, на терезах не переважили б і того собаку. Тому на своєму шляху додому Даянерис Таргарієн мусила покладатися на дерево, вітер і цупке полотно вітрил.

Досі дерево та полотно служили їй вірно, але мінливий вітер виявився зрадником. Шість днів і шість ночей вони стояли без руху; настав уже і сьомий, але вітрила не повнилися жодним подихом. На щастя, два з трьох надісланих магістратом Іліріо кораблів були торговельними галерами з двома сотнями весел та гуртами дужих веслярів на кожній. Але великий коч «Балеріон» — то була геть інша пісня. Він скидався радше на тлустого вепра, ніж на прудкого оленя, мав товсті боки, величезне містке черево, велетенські вітрила, проте без вітру сидів у воді геть безпорадно. «Вхагар» та «Мераксес» простягли на допомогу міцні линви, але рухатися доводилося повільно аж до болю, бо всі три кораблі юрмилися людом і були важко накладені крамом.

— Не бачу Дрогона, — мовив лицар Джораг Мормонт, приєднуючись