Читати книгу - "Бора"

Борі на думку, це спілкування з нею так на нього вплинуло. Вони нещодавно перемовлялись у його кімнаті — внизу працював пилосос, але було чути, що вони жартували впівголоса і навіть сміялися. З горішньої сходинки Бора побачила: щіткою порохотяга по підлозі водив Іван Іванович. А Ганна Петрівна витирала пилюку з книжкової етажерки.

Коли Бора спустилась від себе, Ганни Петрівни вже не було.

А може, й добре, що Ганна Петрівна таку хвилю емоцій збурила. Що ж він такий завжди спокійний та врівноважений? Жива ж людина…

Усі вже поїли, тому Божка за кухонний стіл і не сідала — вмостилась на підлозі біля свого Кіцманя: на колінах — тарілка з супом, перед котячою мордочкою — два кружальця «докторської». Божка встигала і їсти, і розмовляти.

— …Я буду худорлявою рухливою бабкою, дурітиму зі своїми внуками, носитиму їхній одяг, і мої діти нас сваритимуть, бо буде за що.

Лідія звела очі на Божку, відірвавшись від малювання. Вона зі своїм столиком пересувалась за мешканцями будинку — де люди, там і вона.

— Чого? — ложка дівчинки завмерла на півдорозі. — Нормально. Я хочу бути такою бабкою. А ви себе якою уявляєте у старості?

— Мене, власне, дивує, що ти про це замислюєшся. Я взагалі про це ніколи не думала, — Лідія повернулась до свого малюнка.

— Ніколи?

— Навіть на думку не спадало уявити себе старою. Сідай за стіл, як має бути, чого ти на підлозі їси?

— …А я іноді дивлюсь на старих людей, — Божка пропустила зауваження повз вуха, — і думаю: бідна бабуся, хіба вона думала в юності, що матиме такі ноги з випнутими жилами. Цікаво, чи я матиму колись такі.

Бора перебирала кетяги стрийської калини, темної й солодкої, — Лідія з дому привезла цілий кошик. Оббирала ягоди й складала у трилітровий слоїк, пересипаючи цукром.

— Я частіше уявляю навпаки, — вступила вона. — Бачу бабусю чи діда і думаю, якою ця людина була у дитинстві. І декого уявляю легко, а декого — не вдається, немов вони старими народилися.

— А себе бабусею можете уявити?

— Можу. Я себе ким хочеш можу уявити.

— Навіть Кіцманем?

— І Кіцманем теж.

Божка обережно витягла із супу шматочок м’яса, половину поклала собі до рота, половину — перед Кіцманем.

— … і моїм наплечником можете уявити себе? — не вгамовувалась вона.

— І твоїм наплечником. Він стільки історій може розповісти про свою господиню, про вулицю, про ту ж піцу…

«А третя запла-аче…» — озвався Божчин мобільник голосом Гордія.

Дивися, який собі рингтон поставила…

Божка миттєво переключилась на інше, підвелася: «так… ага… так…» — і вийшла, усміхаючись, з кухні.

— Хлопець у неї з’явився чи що… — ніби як до себе сказала Лідія, відставила малюнок вбік: — Як тобі?

На папері — будинок-годинник з Бориного роману: стіни завішані годинниками, великими й маленькими, вишуканими та кічевими, старовинними та сучасними. Він призвичаївся жити за кількома різними показниками часу, і тому, незважаючи на надмір механізмів, дезорієнтований та збитий з пантелику: ранок? вечір?

Божка вихором залетіла до кухні, підхопила свою тарілку — і пирснула зі сміху:

— Гляньте! Моє Кіцманятко!

В її тарілці, у залишках супу, лежав шматочок ковбаси. Кіцмань теж поділився своєю їжею і тепер незворушно облизувався над порожньою мискою.

У нічній тиші Бора слухає дихання будинку — суміш ледь вловимих звуків, шурхотінь, порипувань та цокання кількох годинників. Усі дивовижні закутки — таємничі комірки та шухлядки, камін і старі меблі — видають спільну стишену симфонію звуків. Люди і тварини — усі, що сплять зараз під одним дахом, дихають в унісон з будинком, він приймає їх, як дерево — пташок, як трава — жуків та мурашок, як ставок — рибок, в’юнких та неповоротких, поверхневих та глибинних.

Без жодних зусиль опинилась Бора у будинку, про який хіба мріяти можна було, звільнила квартиру неподалік іподрому для Влада та його дівчини. Синові цей дім нецікавий, як нецікаве навчання у вузі — спробуй зрозумій! Йому — аби поближче до коней. Цей будинок дістався їй настільки легко, що став тепер возом із проблемами. Треба хоча б встановити нові ринви у піддашші, відремонтувати кам’яні сходи, почистити зарослий сад, полагодити електрику. Ще кілька місяців «фори» — і за комунальні послуги доведеться платити самій. Але думка продати будинок та купити квартиру давно вже зблякла й розтанула, як ранковий туман. Цей варіант, що здавався чи не єдино розумним, особливо після лякаючого візиту трьох чоловіків, вже відсунуто й забуто, до нього Бора вже не вертатиметься. І головною причиною зміни настрою та планів став сам будинок. Він вже не був тою ворожо налаштованою до неї живою істотою, що прийняв її, як нахабну зайду. Він відкрив для неї сторінки старого альбому з фотографіями початку минулого століття — з поглядом хлопчика на центральній алеї парку Костюшка. Дім співав голосом старого акордеона. Млинці з важкої пательні мали особливий смак дитинства. Дім надав притулок усім, хто його потребував. Він змінив гнів на милість. Цієї нічної миті Бора відчула себе тут захищено та затишно, як равлик у своїй шкаралупі.

Борі сниться сон про сон. Сон з її роману повертається. Про будинок, заповнений годинниками, де немає нічого, окрім годинників. Музика розмаїтих звуків зливається, зачаровує злагодженістю, заколисує і підносить вище даху, за межі сонного будинку, до жовтневих нічних зірок в оксамитовому небі.

І перше, що встигає вона упіймати з вислизаючого ранкового сну, — сільська дорога. Чоловік, Гордій — і не Гордій, хтось водночас і відомий, і невідомий, їде на велосипеді вздовж лісу. З другого боку — поле стиглої пшениці. Від дерев на дорогу падає мереживна тінь, і на обличчі чоловіка мерехтять плямки сонячного світла, і дрібна м’яка пилюка куриться за колесами.

Гордій питає:

— Ти закінчила роман?..

— Ще ні.

— Довго ще?

— Трошки залишилося… Але далі треба буде ще чистити й чистити, правити, викреслювати зайве.

— Важко писати?

— …Іноді важко. А мало бути б натхненно та легко, як спів пташки, бо людина створена для радісної творчої праці.

— Не у кожного ж праця творча.

— Мала би бути у кожного. Але більшість день у день горбатиться заради шматка хліба…

— Ти пишеш заради шматка хліба?

— Я ж не про писання. Там по-різному буває. Я про безрадісне, безпросвітне горбатіння.

— Хочу тебе запитати… Чому ти тієї спідниці більше не носиш?

— Якої?

— Тої, що як фіранка з вікна.

— Гіпюр, балда!

— Чому ти спідницю з гіпюрбалди не носиш? Носи, тобі пасує. І на високі підбори я тоді даремно наїхав…