Читати книгу - "Бора"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Фанфан-тюльпан.
— Ваші млинці! — повідомляє дівчинка-офіціантка і залишає на столі спаковану паперову торбинку зі смаколиками.
Лідія накручує на шию довгий смугастий шалик і каже:
— А за Божку не хвилюйся. І не втручайся. Тут ми якось без тебе дамо собі раду.
І озирнувшись від дверей:
— А плед наш де?.. Мало не забули, роздойми!
11
— Боро, вгадай, Прометей Іапетович, це хто? — висмикнула з думок Божка.
Бора відповіла не одразу:
— Прошу підказку друга.
Божці реакція сподобалась.
— Варіант перший — це нова комп’ютерна програма, — з готовністю запропонувала вона. — Варіант другий — це мій сусід Промик. Варіант третій — це справжній Прометей.
Божка відкинулась у кріслі, надавши Борі можливість зробити вибір. Невідомо звідки в її руках узялася цукерка, зашурхотіла під вправними пальцями яскрава обгортка. Так виглядало, що це продавлене крісло біля каміна вона подумки називає «моє», настільки впевнено у ньому влаштовується щоразу. Ще й цукерок туди натягала, як білка.
— Варіант «я усе вигадала» не проходить? — вирішила про всяк випадок з’ясувати Бора, беручи й собі цукерку з вази на столі.
— Це у вас, письменників, «я вигадала» — дуже вживаний варіант. А я людина точна, позбавлена уяви, — скручена обгортка від «Червоного маку» полетіла у камін. — Правильна відповідь — в одному з моїх варіантів.
— Класно придумано, як для людини без уяви. Тому що кожна відповідь може виявитися правильною.
— Вгадуйте, пані! Не тягніть час.
— Так… Це комп’ютерна гра.
— Я говорила про програму.
— Ага. Це комп’ютерна програма!
— Ні-і, — протягло реагує Божка. — Друга спроба.
— Тоді — сусід.
— Ні! — Божка вистрибує з крісла, цукерки сиплються на підлогу. — Це справжній Прометей! Він був сином титана Іапета. Мені Іван Іванович розповів.
— І я маю до тебе запитання, — бере ініціативу в свої руки Бора. — Ти називаєш якось це крісло? Ну, подумки як ти його називаєш?
— Ніяк, просто крісло. А що? Ви його якось називаєте?
— Звичайно, — розігрує Божку Бора. Назва миттєво приходить їй у голову. — Цукерня «Під вороною».
Божка повертає голову до чорної ворони на камінній поличці й задоволено хитає головою: їй подобається така назва.
— Добре. Відтепер так і називатиму своє крісло.
— Ага, все ж таки «своє».
— Ну не ваше ж, ви тут ніколи не сидите.
Була б на місці Бори Лідія — вже б вони з Божкою обмінялися шпильками. А Бора лише хмикнула. І усмішка злетіла з її обличчя. Як Гордій, хмикнула! Ото відкриття.
Спокійний, стриманий, самотній чоловік. Міг би взяти участь у шоу двійників президентів, якби таке існувало, — і впевнено здобути перемогу. Майже весь час із книжкою в руці, ковтає їх одну за одною. У його віці зазвичай так жадібно вже не читають. Дещо занудний у розмові, трохи усіх дістає латиною. Акуратист показовий. Божку це дратує, Лідія від цієї риси у захваті. Ніхто не бачить його канапу розібраною. Щойно встав — постіль прибрав. Одяг — ніби зібрався на роботу у своє медучилище чи у гімназію. Сорочки та штани напрасовані. Здавалося б, вдома можна й розслабитись, надіти щось простіше — ні, йому і вдома так зручно. І в саду, де він проводить усе більше часу.
Ніхто б не подумав, що Іван Іванович здатний на істерику. Жодного разу не зривався, навіть тоді, коли думали: все, зараз щось буде. Вмів старий тримати себе у руках. А тут ні сіло ні впало — вибухнув. Кіцмань стягнув його окуляри на підлогу, погнав вздовж плінтуса. «Кіц-мане! — підхопився Іван Іванович. — Кіц-мане, злодію, стій!» Він казав на кота твердо: Кіцман.
І нічого кіт тим окулярам зробити не встиг, оправи не погнув, скелець не подряпав, однак Іван Іванович заходився їх сторожко й уважно оглядати, а тоді закрив обличчя однією рукою і щось промимрив собі під ніс. З-під руки не чути було, що саме.
— Іване Івановичу… — не зрозуміла Бора.
— Мені 64 роки! — глухо озвався він. — І що я зробив?.. Що залишиться, коли помру?.. Хто пам’ятатиме про мене?
Забрав руку від обличчя: очі у нього були вологі й червоні. Іван Іванович мовчки плакав, як хлопчик, що загубив маму у натовпі. Старий покинутий хлопчик, що завинив перед усіма. Слова пішли через край, зірвали заборонні шлюзи. Це ж дожитися до чого! Побачив сина лише для того, виходить, аби зрозуміти, що усе втрачено назавжди. І що шини тоді малий проколов, ну тоді, тоді, давно. Коли приїхав до них у Стрий, щоб побачити дітей. Даремною вийшла поїздка, ще й довелося міняти два колеса. Злостився на колишню за її підступну дурість. А то, виявляється, малий зробив. Хотів, щоб тато залишився.
Дощ шкрябає у шибу, набирає сили. Бора витягує з початої упаковки паперові хустинки Івану Івановичу та собі, у неї теж гаряча волога підійшла до очей. І через Івана Івановича, і через своє. Її загату довший час стримуваних почуттів, увесь ретельно вибудуваний захист розносить того вечора, як осіннє втрамбоване листя під подувом холодного вітру. Нерозуміння, задавнені гіркоти, самотність виходять на поверхню і дають волю сльозам. У житті сина вона чується на третьому, п’ятому, двадцять п’ятому, не знати якому місці. Та їй і не треба бути примою, Боже збав! Але ж навіть не цікавитись, як вона тут, на новому місці… З дня на день обмежуватись лаконічним привіт! все добре? ну давай!
Вітер за вікном змінює напрямки, то прибираючи дощ від скла, то направляючи його тугі й великі, як вишні, краплі просто у шибу. Дощ хлющить, барабанить у скло щосили, аж поки не стишується та переходить на м’які доторки щіточками.
Бора намагається пригадати щось хороше, вона нагадує Івану Івановичу про те, що кардіолог здивований, як швидко він відновився, які невичерпні внутрішні сили має його організм, і що за це треба бути вдячним, і що попереду ще багато років життя; та іншу банальність каже, але щиро — так, що вона вже й перестає виглядати як банальність.
— Для чого? — озивається Іван Іванович, — для чого воно мені?.. Який сенс?
— Якщо життя триває, значить, для чогось треба, — відповідає Бора. — Є, значить, якийсь вищий задум. Якби не було сенсу, життя б вже добігло кінця.
Іван Іванович не реагує. Дивиться, як по вікну біжать срібні струмочки, а в них гойдається тінь від ближнього дерева.
Це Ганна Петрівна, раптом спадає
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бора», після закриття браузера.