Читати книгу - "Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Любий джуро! щира дяка тій, що шле тебе до мене, але я прийти не можу на запросини лагідні.
Якби я хоч на хвилину скинув сей залізний панцир, кров би ринулась потоком і життя моє порвала б.
Бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, що нема на них завоїв, окрім панцира твердого».
— Ох, мій пане, ся відповідь 8ранить серце ніжній дамії — «Може, має дама панцир,
Хай його міцніше стисне».
ПОЗА
ЗБІРКАМИ
ЛЮБКА
Була в мами доня, Любка чорнобрива, Розумная, гарна та нетерпелива.
Було, часом мама в місто виїжджає,— Там-то вже пильненько доня виглядає!
От підросла Любка, віддали в науку.
Не зле було вчитись,— одну мала муку: Хотіла дізнатись, життя яке буде,
Як в світі широкім живуть тії люди... Скінчила науку, вже весілля мали Справлять — аж коханця у військо забрали. Любка дожидала, потім захворіла, Розважила Любку ранняя могила.
1885
* * * '
Я блукав колись по ріднім краю
Раю.
І шукав на сім земнім падолі
Долі.
Приблудився під стріхату Хату.
Там дівчину стрів я винозірку :
Зірку.
Промінь ясний ті дівочі Очі.
Подала мені пом’яту
М’яту.
І па тій моїй пригоді
Годі.
ЖАЛІБНИЙ МАРШ
Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!
Сиротою наша мати зосталась!
Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах тукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в світі жити Україні При лихій годині?
Вирядили ми свого батенька в далеку дорогу, А за його Україна-ненька помолиться богу. Наш Кобзар в могилі буде тихо спочивати,
Ми ж по йому будем плакати-ридати!
Гей! браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні Слава його не загине!
Бо зостались вічні Думки ті величні,
Думки його праві На сторожі його слави!
Слава його, браття,
Наче те багаття,
Сіятиме ясне,
Повік не загасне.
Пісня не вмирає,
На весь мир лунає,
Щиро та правдиво,
Ворогам на диво!
Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох і смутний настав час,
Мов на небі місяць ясний згас!
В небі один місяць ясненький,
В світі один батенько рідненький,
Наш голубонько сивенький.
Жалю ж наш! Туга нас дійма —
Кобзаря нема!
То ж по йому плаче-тужить
Україна-ненька
Жалібненько!
* *
*
Чого то часами, як сяду за діло Або як вже працю кінчаю я сміло,
Не раз се на мене, мов хмара яка, Спадає сумная задума тяжка?
Така то задума спиня мою руку,
Що людськую бачу кругом себе муку, Недолю та сльози — і думка зрина: Нащо тут здалася ся праця дрібна?..
Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що ж з нею подіють слабі мої сили?
І кидаю пращо, бере мене жаль —
Та друга вже думка розважить печаль:
Все ж, може, ся пісня якую людину Розважить успіє хоч би на хвилину,
І щиро промовленим словом моїм Збуджу огонь я у серці чиїм.
А може, й пожиток який а того буде,
І з праці моєї скористають люде...
І знов мені зваги в душі прибуло,
І знов я за діло, підвівши чоло!
♦ *
*
Шлю до тебе малий сей листочок, Може, ним я тобі пригадаю,
Сею тріскою а нашого гаю,
Наш далекий волинський куточок.
Озовися, мій друже, до мене,
Твого слова не чула я з літа,
Бо я прагну від тебе привіта,
Як дощу деревце те зелене.
Єсть у мене ще просьба і друга; Сюю просьбу я шлю твоїй музі,— Хай вона, як зозуленька в лузі, Звеселить твого смутного друга.
Так, я смутна тепер, моя люба, Засмутила мене моя доля,
Вона мріям найкращим неволя, Вона всім моїм замірам згуба.
Мої мрії найкращії в’януть,
Мов розквітлії восени квіти,
Що розквітли, щоб зараз змарніти, Щоб на сонечко раз тільки глянуть.
Та чи е нерозважная туга?
Се питання я шлю твоїй музі,— Хай вона, як зозуленька в лузі, Звеселить твого смутного друга.
* *
*
За правду, браття, єднаймось щиро, Єдиний маєм правий шлях,
Єдину, браття, всі маєм віру,
Єдине серце у грудях.
Нема в нас, браття, ні зради лихої, Ні кривди ми не боїмось,
Знамена держімо правди святої,
На зраду ми пе піддамось.
До нас ходіте усі, хто за прапду Не жалує життя оддать,
Ми приймемо того, мов брата рідпого, Хто правду любить, той наш брат.
* *
*
Дивлюся я на смерть натури, і благання Я посилаю доленьці своїй,
Щоб і мені дала кінець такий,
Щоб я була спокійна в час конання.
Ніхто щоб не почув тоді мого рпдання.
Та й по мені не мають сльози лить,—
Сама в собі я буду жаль носить.
О доленько моя, сповни мос бажання!
І так наш світ повитий горем та журбото, Нехай ніхто не плаче по мені,
Нехай не засмучу нікого я собою.
Нехай побачу я в смутні для мене дні Утіху щирую та усміхп ясні.
Темноти й смутку досить і в труні!
[1890]
Поблискують черешеньки В листі зелененькім, Черешеньки ваблять очі Діточкам маленьким. Дівчаточко й хлоп’яточко Під деревцем скачуть, Простягають рученята Та мало не плачуть: Раді б вишню з’їсти,
Та впсоко лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
«Ой вишенькя-черешеньки, Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі!»
«Ой того ми так високо Виросли на гіллі,— Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?»
Що ти говориш, любко моя мила?
Се наче грім з ясного неба виав!
Чи я тебе не щиро покохав?
Ні! Певне, ти мене ніколи не любила!
Журливо ти хитаєш головою
І кажеш: «В нас дороги розійшлись».
О ні, я вірю — зійдуться колись, З’єднаємось навіки ми з тобою.
Я поборю найтяжчі перешкоди,
Я маю силу, я мов дуб міцний,
Я дам тобі притулок затишний, Обороню від лютої негоди.
Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш... Твоя душа за мною не жалкує,
А тільки серце вражене сумує,
І жаль тобі, що ти мене кохаєш.
ВІДПОВІДЬ
Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання — то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 1», після закриття браузера.