Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Неодмінно, — відповів Римський. І знову розчинилися двері й увійшла та самісінька… «Вона!» — чомусь тоскно подумав Римський. І обоє підвелися назустріч поштарці.

Цього разу в телеграмі були слова: «Спасибі підтвердження терміново п’ятсот карний розшук мені завтра вилітаю Москву Лиходєєв»

— Він з’їхав з глузду… — мляво мовив Варенуха.

Римський же побряжчав ключем, дістав з шухлядки вогнетривкої каси гроші, відлічив п’ятсот карбованців, зателефонував, передав кур’єру гроші й послав його на телеграф.

— Вибачай, Григорію Даниловичу, — не вірячи своїм очам, проговорив Варенуха, — як на мене, ти даремно гроші пересилаєш.

— Вони вернуться назад, — відгукнувся Римський тихо, — а ось він добряче поплатиться за цей пікнічок. — І докинув, показуючи на Варенушин портфель: — Рушай, Іване Савелійовичу, не гайся.

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він опустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, дізнавсь у касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка валом пішла, щойно побачила додаткову афішу, велів касирці загнути і не продавати тридцять найкращих місць у ложах і партері, а вискочивши з каси, тут-таки на бігу відбився від настирних контрамарочників і шмигнув у свій кабінетик, щоб захопити кепку. В цю мить задеркотів телефон.

— Алло! — гукнув Варенуха.

— Іване Савелійовичу? — поцікавилася рурка бридким гугнявим голосом.

— Його нема в театрі! — прокричав був Варенуха, але рурка відразу його перебила:

— Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці нікуди не несіть і нікому не показуйте.

— Хто це говорить? — ревонув Варенуха. — Облиште, громадянине, такі витівки! Вас зараз же викриють! Ваш номер?

— Варенуха, — відгукнувся все той же огидний голос, — ти мову людську розумієш? Не неси нікуди телеграм.

— А, так ви не вгамовуєтесь? — закричав адміністратор, лютуючись. — Ну начувайтесь! Перепаде вам за таке! — Він ще прокричав якусь погрозу, але змовк, бо відчув, що в рурці його ніхто вже не слухає.

У цю хвилину в кабінетику якось нагло почало сутеніти. Варенуха вибіг, хряпнув за собою дверима й через бічний вихід заквапився в літній сад.

Адміністратор був збуджений та сповнений завзяття. Після нахабного дзвінка він не сумнівавсь у тому, що хуліганська зграя витіває лихі жарти і що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Бажання викрити харцизяк душило адміністратора, та, як не дивно, в ньому зародилося передчуття чогось приємного. Так буває, коли людина прагне привернути загальну увагу, принести кудись сенсаційну звістку.

У саду вітер подув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, мовби перегороджуючи шлях, мовби застерігаючи. Грюкнула на другому поверсі рама так, що мало не посипалися шибки, у верховіттях кленів та лип тривожно прошуміло. Потемніло і війнуло прохолодою. Адміністратор протер очі і побачив, що над Москвою низько стелиться жовтопуза грозова хмара. Вдалині густо завурчало.

Як не поспішав Варенуха, непереборне бажання спонукало його заскочити на секунду в літню вбиральню, щоб принагідно перевірити, чи обтяг монтер сіткою лампу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густі зарості бузку, серед яких стояла блакитнувата споруда вбиральні. Монтер виявився акуратною людиною, лампа під стелею на чоловічій половині була вже під захистом металевої сітки, але прикро вразило адміністратора те, що навіть у передгрозових сутінках можна було розібрати, що стіни вже списані вугіллям і олівцем.

— Ну що це за!.. — проказав адміністратор і раптом почув за собою вуркітливий голос:

— Це ви, Іване Савелійовичу?

Варенуха здригнувся, обернувсь і побачив перед собою якогось невеликого товстуна, здавалося, з котячою мармизою.

— Ну я, — непривітно відповів Варенуха.

— Дуже, дуже приємно, — писклявим голосом відгукнувся схожий на кота товстун і нагло, розмахнувшись, затопив адміністратора у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора і без сліду щезла в отворі сидіння.

Від удару товстуна вся вбиральня освітилася на мить тремтливим світлом, і в небі відізвався удар грому. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виріс другий — маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, мабуть, шульгою, заїхав адміністраторові в друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на дерев’яний дах вбиральні ринула злива.

— Що ви, товари… — пробелькотів знетямлений Варенуха, похопився тут же, що слово «товариші» аж ніяк не пасує до бандитів, котрі накинулися на людину в громадській вбиральні, прохарчав: — Громадя… — зміркував, що й цього титулу вони не заслуговують, і дістав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа ринула на толстовку.

— Що у тебе в портфелі, паразит? — пронизливо заверещав схожий на кота. — Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх нікуди не носив? Попереджали, я тебе питаю?

— Поперед… джали… дили… — задихаючись, відповів адміністратор.

— А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! — тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчали з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Савелійовича було нікому.

Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочили в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під’їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля — руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.

Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.

— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.

Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.

Розділ 11

РОЗДВОЄННЯ ІВАНА

Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмарився, розпливсь і розчинився.

Вода суцільною пеленою спливала за вікном. У небі одна по одній спалахували вогненні шнури, небо розчахувалося, кімнату хворого заливало мерехтливим страшким світлом.