Читати книгу - "Ризиконавти"

Сонце ще не зійшло, але було вже видно, світанок у горах займається рано. Повітря на висоті півтори тисячі метрів було прозоре й чисте.

— Не розумію, — пропихкотів Аліссон.

— Ти про що? — повернувся Кемпер.

— Не розумію, навіщо ти мене зірвав з місця. По горах я міг би полазити і в себе вдома. Тут потрібні дужі ноги, а не розумна голова.

— Не поспішай, розумахо, вже небагато лишилося. Коли б не це каміння, ми б давно вже були на місці.

— Це не каміння — дропстони.

— Що-що?

— Ератичні валуни.

— Не пояснюй ікс через ігрек. Які валуни?

— Принесені і обточені льодовиком. Певно, льодовик був могутній і розтав недавно — пару десятків тисяч років тому.

— Для мене недавно — пару годин тому.

Кемпер здобувся на гребінь перевалу і показав униз:

— Ось воно, трохи нижче, прошу милуватися.

Аліссон зупинився поруч, перевів подих.

З цього боку схил гори без жодного натяку на рослинність уступами спускався в долину прадавнього водного потоку — нині там дзюркотів струмок з густою коричневою водою, а на площадці першого уступу простягнувся довгий кам’яний вал незвичайної форми: з каменів стирчали товсті дуги і шпичасті стовпи сріблясто-білого кольору. Щось він нагадував, цей вал; невиразні асоціації зароїлися в голові Аліссона — десь він бачив щось подібне, воно здавалося дивно і хвилююче знайомим. Він видобув бінокля, підкрутив окуляри.

Кемпер клацнув футляром дозиметра.

— Фон цілком стерпний — сімнадцять рентгенів. Поблизу буде мало не тридцять, але я довго баритися там не збираюсь, покажу дещо і назад. Звідсіль, до речі, видно краще. Ну, то що тобі нагадує цей осип?

— Кладовище динозаврів! — збагнув нарешті Аліссон, і в нього аж дух перехопило. — І ти мовчав?!

— По-перше, міг би й сам зметикувати, що я не потягну палеонтолога в гори милуватися світанком, а по-друге, тут спочив лише один екземпляр, а не стадо динозаврів.

Аліссон скептично гмукнув, однак чим далі роздивлявся рештки, тим більше переконувався, що Вірджін має рацію. Перед ним лежав наполовину забитий землею і камінням кістяк страхітливого, невідомого науці гіганта, який сягав у довжину аж ніяк не менше двохсот метрів! Колос лежав на спині, розкинувши лапи, — їх було чомусь п’ять, як здалося Аліссону, — і відкинувши назад голову, яка майже повністю ховалася в землі. Форма кінцівок була взагалі-то зрозумілою, мало відрізнялася від відомих Аліссону форм кістяків прадавніх плазунів, та все ж вистачало і деталей, призначення яких було незрозуміле палеонтологу з першого погляду. І ще п’ята кінцівка, не хвіст, хвоста було видно — сорокаметрової довжини, з хребців розміром з людську голову, з шипами, роздвоєний на кінці, а саме кістяк лапи, химерної, що нагадувала каркас парасольки.

— Оце та-а-к! — сказав нарешті Аліссон, опускаючи бінокля. — З глузду з’їхати можна! Прислужився ти мені, нічого не скажеш! Або це приголомшуюче відкриття, сенсація сторіччя, або знов твої штучки.

Кемпер засміявся.

— Як говорив Дідро: невіра — перший крок до філософії. Скептицизм — найгірший із світоглядів, хоч з іншого боку вчений зобов’язаний бути замішений на чималій частці скепсису. Пішли, покажу головне.

Вони спустилися на сто метрів нижче і наблизилися до напівзасипаного, вірніше, наполовину видного з грунту кістяка віджилого свій вік велетня. Обійшли навколо, дослухаючись до тріскоту лічильника Гейгера в руці Вірджіна: радіація поблизу кістяка сягала сорока чотирьох рентгенів на годину.

Колір кісток був або сріблясто-сірий, або білий, ніби вони були вкриті інеєм, а пальці Аліссона в рукавичці захисного комбінезона відчули твердий моноліт, схожий на гофровану сталь. Кемпер зупинився біля п’ятиметрового горба з трьома ямами, розташованими на одній лінії, стукнув у вершечок горба кулаком.

— Череп повністю в землі, доведеться очищати. Відчуваєш, яка громадина? Наче ківш двадцятитонного екскаватора!

Аліссон з дрожем в колінах погладив сніжно-білий шип, що стирчав з-під кам’яного осипу і був схожий на бивень мамонта.

— Щось не пригадаю подібних знахідок… та й не знаю, чи могли б такі гіганти жити на Землі, він же мав би важити не менше тисячі тонн! Як він себе тягав?

Кемпер стенув плечима.

— Запитай у нього самого. Факти — вперта річ. А тепер зазирни сюди. — Льотчик здобувся на купу каміння, протиснувся поміж двома вигнутими стовпами і відсторонився, пропускаючи палеонтолога наперед. Лічильник Гейгера, засунутий ним у кишеню, заверещав гучніше.

Аліссон зупинився край величезної ями, оточеної частоколом похилих сріблястих стовпів — це явно була грудна клітка велетня, всередині якої вільно вмістився б залізничний вагон. В центрі ями, глибина якої сягала семи метрів, серед крупних і дрібних каменів видавалися три гранчасті глянцево-чорні кристали, порослі щетиною шипів, що полискували сріблом. Над ними струменіло марево нагрітого повітря, ніби вони були металевими болванками, що їх витягли з електропечі після нагрівання. Вершечки двох кристалів були зрізані, відкриваючи погляду вилискуючі зеленим нутрощі. В Аліссона раптом народилось відчуття, що ці чорні кристали — живі. Він проковтнув слину, що чомусь одразу зробилася гіркою.

Кемпер одібрав у нього фотоапарат, зробив кілька знімків і загорнув апарат в освинцьовану плівку.

— Давай за мною вниз, найцікавіше там, біля яєць, однак затримуватись коло них не можна — там рентгенів вісімдесят, коли не більше, наші “пінгвіни” таку радіацію довго не витримають.

Вони спустилися в яму, стрибаючи з каменя на камінь, піт заливав очі, але витерти його заважало скло гермошолома. Температура повітря в ямі стояла на рівні сімдесяти градусів за Цельсієм.

Кемпер підійшов до одного із многогранників, поверхню якого прикрашав візерунок тріщин, нахилився до зрізу, зазирнув і тут же поступився місцем Аліссону. Той нахилився над гарячим щетинистим зрізом кристала і остовпів. Кристал насправді виявився верхнім кінцем величезного яйця, заповненого прозоро-жовтим желе, в якому плавав “жовток” — скручений в клубок… зародок, що світився ніжно-зеленкуватим світлом! З переплетіння якихось жил, крюків, лап і перетинок на Нормана зиркнуло уважне немиготливе око!

Аліссон проковтнув клубок у горлі і насилу відірвав погляд від цього дивовижного, заворожуючого, нелюдського, та й не звіриного, а скоріш пташиного ока, в якому одначе, ховалася чи то мука, чи смертельна туга.

— Ходімо звідси, — потягнув льотчик Аліссона за рукава. — Потім прийдемо ще раз із лопатами та кінокамерою, візьмемо зразки.

Палеонтолог немов у ступорі рушив за ним, але на півдорозі до підйому з ями повернувся і ще раз зазирнув усередину дивовижного яйця — тепер було цілком очевидно, що то саме яйце з живим зародком! Як фахівець Аліссон знав,