Читати книгу - "Джек на Сході"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви маєте ще п’ять хвилин, — нагадав Лемох. — Якщо Роберт береться провести, то, мабуть, ви встигнете.
— Уперед! Обов’язок над усе! — посуворішав суперагент Сем.
— Цілком погоджуюся з вашою думкою, — вклонився маленький фокстер’єр. — Я до ваших послуг, сер.
Жлоб Полин-Бур’яновСер Нюф в оточенні одинадцяти лицарів урочисто й гордо прийняв Самюеля. Після обов’язкових вітань суперагенту було вручено відповідь на ультиматум. Самюель тримався вкрай чемно і не дозволив собі жодного брутального слова. Напевно, вплив справжніх лицарів був такий великий, що просто не дозволяв поводитися інакше. Лемох і Роберт спостерігали за всією церемонією, сховавшись за великою цукорницею.
— Ну от. Відповідь на ультиматум отримано. Тепер ти можеш відправлятися додому.
— Але я сподіваюся, що твоє запрошення щодо полону залишається в силі?
— Поза сумнівом! Після першого ж бою я на тебе чекаю.
— Роберте, мені дуже шкода, але вже час. Дядько йде.
— Що ж, я був радий познайомитися з тобою. Передавай найщиріші вітання серу Самюелю. Сподіваюся, ми прощаємося ненадовго.
У дуже секретному місці (у кутку під ліжком) володар пластилінових бісів приймав доповідь суперагента. У воєнно-польовому таборі панувала сувора, але демократична обстановка. Майже всі біси були вбрані в уніформу: штани з «вухами», брудні майки, зрідка — тапочки. Багато хто мав на майках різноманітні висловлювання англійською мовою, наприклад: «Не жени коней», «Стій, стрілятиму», «Не дзявкай, ховрашку» тощо. Найчастіше чомусь зустрічалося «Сам дурень».
Полин-Бур’янов відрізнявся від решти. Він носив довгу завиту перуку, широкі, до колін, труси в квіточку і пишне жабо. На ногах у нього красувалися розкішні ботфорти, на перев’язі метлялася шпага, а вираз обличчя був бридливим і знудженим, наче володаря нагодували господарським милом. Намісник Князя Пітьми сидів на сірниковій коробці. Навколо врочисто завмерли шестеро генералів, обдарованих правом носіння бантів на хвості.
Доповідь суперагента була гранично короткою:
— Війна, Ваша Величносте!
— Ура! Хай живе війна! — радісно заволали генерали.
— О, мій нещасний народ… — важко зітхнув володар.
Генерали здивовано перезирнулися. Полин-Бур’янов закрив обличчя руками і розгойдуючись жалібно заквилив:
— Бідні ми, бідні… Найнещасливіші ми бідаки! Ніхто нас не любить, не поважає, не розуміє! І кожен норовить зачепити, скривдити, осміяти. Ну ні від кого життя нема! Ледве з’явиться нещасний біс на вулиці — усі одразу в амбіцію, презирство висловлюють. У душу, розумієте, у душу плюють! Що ми зробили цим псам? Га? — голос володаря зірвався на ридання, генерали витирали сльози, а всі інші біси стояли, розкривши роти, і намагалися не пропустити жодного слова. Жлоб умів керувати аудиторією.
— За що вони нас так ненавидять? За те, що ми запропонували їм мир, захист і будку з кісткою? На нашу доброту вони відповіли оголошенням війни! Вони облили нас брудом, змішали з пилом, принизили в очах світової громадськості! Мій бідний народ! — у голосі Полин-Бур’янова зазвучала криця. — Доки ми терпітимемо це? Доки ми дозволятимемо кожній собаці знущатися з нас?!
Генерали посуворішали, з юрби бісів стали вилітати загрозливі вигуки, загальний настрій швидко розпалювався.
— Вони хочуть війни?! Вони нав’язують нам війну?! Вони отримають війну! — дружне ревіння захвату перекрило голос володаря. Полин-Бур’янов задоволено оглянув натовп і продовжив: — Ми більше не дамо себе в ображати! Більше ніхто не насмілиться ставати нам на хвіст! Пластиліновий біс — це звучить гордо! Я з вами, діти мої!
Дружне виття підданих було відповіддю вождеві.
Підступне викраденняПорцелянові лицарі неквапом готувалися до майбутніх подвигів, а в тому, що їх буде безліч, ніхто не мав жодного сумніву. Узагалі, будь-яка війна для лицарів — просто свято. Це блиск обладунків, симфонія бойових труб, яскраві прапори, герби, вимпели! Це шляхетні супротивники, повалені вороги, прекрасні дами й сиві менестрелі, що співають довгі балади про старі часи! Це пристрасне кохання, палка ненависть, сувора чоловіча дружба і свобода жити так, як наказують власні совість і честь!
Термінові справи знайшлися в кожного. Хтось був зайнятий зачіскою й укладанням шерсті, щоб гідно виглядати на бойовищі. Хтось писав романтичні вірші прекрасній дамі. Хтось просто розминав лапи й згадував ті чи інші прийоми ближнього бою. Роберт знову розмовляв із сером Готвардом. Цілковито довіряючи своєму старшому другу і наставнику, маленький фокстер’єр швидко, але без метушні розповів про події, що відбулися з ним: як він познайомився з Лемохом, що за тип суперагент Самюель, як вони порозумілися. Сер Готвард слухав уважно, перериваючи Роберта уточнюючими питаннями. Наприкінці розповіді він задоволено кивнув:
— Я радий, мій хлопчику, що ти поводився так чемно. Звичайно, ворог є ворог, але шляхетність над усе!
— Угу. Я так і думав. Сер Готвард, я пообіцяв узяти Лемоха до нас у полон, можна? Ми тут пограємо трошки…
— Що за питання? Якщо обіцяв — виконуй. Мені здається, твій друг — непоганий хлопець.
— Так! Дуже! — радісно підтвердив Роберт. — А коли ви підете на війну?
— Я думаю, післязавтра… — замислено протягнув ризеншнауцер. — Узагалі-то все залежить від наших супротивників — адже першими нападають вони. А тепер іди спати, завтра може бути важкий день.
— Сподіваюся, я зможу ближче познайомити вас із сером Самюелем.
— Що ж, я вельми радий кожному гідному джентльмену. До речі, сер Нюф дозволив тобі взяти участь у боях, хоча ти ще малий. Будеш моїм зброєносцем!
— Ррр-хо-хо! — Роберт видав грізний бойовий клич. — Хай живе мій любимий сер Готвард!
— Марш спати, неслухняний хлопчиську! — прикрикнув на нього сивий ризенщнауцер, потай надзвичайно зворушений словами учня.
Роберт спав як убитий. Зранку його
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек на Сході», після закриття браузера.