Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Це неможливо! — заперечив Сем. — Як можна з такої відстані помітити наконечник списа?

— Іноді можна, Семе, — втрутився я, — якщо око випадково гляне на потрібне місце, то цілком можна. Особливо якщо це команчі — у їхніх списів широкі залізні наконечники. А це означає…

І тут я замовк, бо теж помітив дивний відблиск над яром.

— Без сумніву, це індіанці. Слава Богу, ми встигли сховати коней. Якби ми поїхали далі, вони точно помітили б нас, адже сонце світило нам в очі.

Я дістав підзорну трубу і подивився на яр. Те, що я там побачив, викликало в мене тривогу.

— Подивися, Семе, — сказав я, простягаючи підзорну трубу Священному Вуху. — Їх там сотні півтори, не менше.

Сем глянув у підзорну трубу і передав її Бернардові.

— Подивіться й ви на цих червоношкірих, містере Маршалле. Ви колись мали справу з команчами?

— Ніколи. А ви впевнені, що це команчі?

— Так. Звичайно, в цих місцях можна зустріти й апачів, але в них зовсім інші зачіски. Зверніть також увагу на обличчя: вони розмальовані червоними і блакитними смугами. Це ознака того, що команчі відкопали сокиру війни. Тому вони до блиску відшліфували наконечники списів і набили сагайдаки отруйними стрілами, на які мені сьогодні зовсім не хочеться напоротися. Чарлі, — звернувся він до мене, — а якщо вони поїдуть у наш бік?

— Вони точно помітять нас.

— Якби тільки можна було зараз повернутися й забрати гілку, а також заховати всі наші сліди! Але це вже неможливо!

— Це не допоможе нам, Семе. Червоношкірі обов’язково побачать наші сліди біля річки, підуть за ними і знайдуть нас.

— Я знаю, але ми тим часом встигнемо втекти звідси.

— Твоя правда, так ми виграємо час. Спробуємо замести сліди коней на узліссі, не виходячи зі сховку.

Позаду мене стояла засохла тоненька ялинка. Я зрізав її під корінь і підтягнув за її допомогою зрізані гілки до себе, а потім потряс нею над відбитками кінських копит. Суха хвоя посипалася на землю і прикрила сліди. Тепер тільки дуже досвідчене око змогло би роздивитися їх.

— Хочеш перевірити, чи це спрацює, Чарлі? — вимовив Сем із лукавою посмішкою.

— Що маєте на увазі?

— А хіба на клені ростуть голки?

І справді, просто над слідами наших коней ріс клен. Але всю нашу увагу на той момент прикували до себе індіанці, які зупинилися в яру і вислали вперед розвідників.

— Слава Богу! Вони йдуть в інший бік! — радісно вигукнув Сем.

— Чому ви так вирішили? — здивувався Бернард.

— Поясни йому, Чарлі. Ти ж у нас учитель.

— Все дуже просто. Команчі вислали вперед трьох розвідників. Двоє з них підіймаються на пагорб, а третій їде вздовж річки, і це означає, що загін буде переправлятися вбрід, але не вгорі, а внизу річки, бо інакше вони б роздивлялися місцевість вище за течією. Ці двоє повинні оглянути територію і пересвідчитися, що немає небезпечних слідів, а третій повинен переконатися, що Ріо-Пекос у цьому місці можна переплисти.

Незабаром розвідники повернулися до загону і, здається, принесли добрі новини, бо команчі відразу рушили вздовж річки. Тепер ми могли бачити й перерахувати червоношкірих навіть без підзорної труби. З’ясувалося, що їх удвічі більше, ніж мені здалося спочатку. Молоді сильні воїни належали до двох гілок племені команчів, бо на чолі загону їхали два вожді.

— А ці двоє з орлиними пір’їнами у волоссі — це вожді? — запитав Бернард.

— Так.

— А мені хтось казав, що індіанські вожді завжди їздять на білих конях.

— На білих? Ха-ха-ха! — засміявся Сем.

— Тебе обдурили, Бернарде, — пояснив йому я. — Можливо, у своїх володіннях вождь іноді й може поїздити на улюбленому білому скакуні, але не тут. Червоношкірі воліють коней темної масті, бо білих видно здалеку, і навіть на полюванні до дичини неможливо наблизитися на світлому коні, а не те що укриватися в час війни. Тільки на Півночі, взимку, коли все вкрите снігом, індіанець сідає на такого коня і сам кутається в білу ковдру. Я сам одного разу спробував таке у Норд-Парк, і це дало непоганий результат.

Тим часом індіанці почали входити у воду і один за одним перебрідати річку. Попри бурхливу течію, вони виходили з річки всього на кілька кроків нижче від того місця, де входили.

Побачивши, що червоношкірі знову вислали вперед розвідників, а потім рушили вниз за течією, ми зітхнули з полегшенням.

Небезпека минула, Сем гладив по шиї свою Тоні і примовляв:

— Що ти про це все думаєш, моя старенька? Нічого страшного б не трапилося, правда? У всякому разі, червоношкірі не змогли б відрізати мені вуха, а тобі хвіст, бо це вже зроблено раніше. Але що буде з Патріком і його спільниками? Адже їхні сліди індіанці неодмінно помітять.

— Нічого з ними не буде, — відповів замість мене Гоблін.

— Чому ж?

— Бо вони давно знайомі. Це команчі з племені ракурро. Наш Капітан і Патрік викурили з ними люльку миру. Ми продавали їм здобич.

— Це дуже погано. Отже, червоношкірі стануть на його захист, — зажурився Сем.

— Ми повинні перечекати, Семе, — втішив я його. — Я впевнений, що Патрік не візьме команчів із собою в долину, де зариті скарби. Він обмежиться тим, що викурить з вождями люльку миру, посидить біля багаття, а потім поїде облаштовувати свої справи без непотрібних свідків.

Я підповз до узлісся і висунув голову з заростей, щоб простежити за індіанцями, які вже зникали за горбом біля повороту річки. Перш ніж поповзти назад, я