Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Даремно, притулившись до вікна у своєму кабінеті, дивлячись на нічну рекламу вулиці крізь щілини кімнатних жалюзі, — даремно я переконував себе, що всі ці мої почуття, відчуття — цілковита нісенітниця. Відчуття чортівні не зникало. Я підходив до холодильника, натискав кнопку і наповнював склянку охолодженим віскі: алкоголь не брав мене! Моє особисте життя, особисте «я» віддалялось кудись у тінь, витіснялося іншим життям.

Моя дружина, Софі, зайшовши в кабінет, плела щось про біржові махінації, від яких залежали наші акції, а я... Про що я думав тоді? Принаймні — не про акції.

Потім ця мана пройшла, і я спокійно жив, знайомий собі, тижнів зо два. Я намагався не думати про відісланий лист, тому що варто було згадати про нього, як мене охоплювала лють — лють від безсилля, від почуття, яке буває у переможеного. Але хто мене переміг? Хто змусив забувати про себе і служити чужому життю?

Однак не можу сказати, що в цьому почутті так вже не було абсолютно нічого солодкого. Солодке було: я раптом відчув, що не належу собі, виконую щось важливе, мені незрозуміле. Це було почуття, що твої дії не зовсім належать тобі, відчуття фатуму, який навис над тобою, очікування близької розв’язки.

Минуло два тижні, я жив зовні спокійно, не пам’ятаючи ні про що, але внутрішньо весь час чекаючи відповіді. Відповідь прийшла ближче до вечора в суботу, маленький довгий конвертик з наклеєною дешевою маркою. Я сказав собі: а, цей дивак написав. Недбало кинув його в портфель і навмисне повільно почав підніматися до себе. Кого я хотів обдурити? Свої ноги, які напружувалися в колінах, прагнучи швидше донести мене до кабінету?

Шановний пане Стейбек!

Я уважно прочитав Вашого листа. Він мене не здивував, я чекав його (він чекав його!). Ваша версія, яка пояснює моє усамітнення, досить переконлива. Напевно, так воно і є: я пішов більш легким шляхом. Я все життя писав те, що хотів, абсолютно не зважаючи на загал — на його смаки, мораль, на його вдачу та рівень мислення. Я дуже люблю людину, але людина — завжди одна, в єдиному примірнику: і її я люблю, пане Стейбек. Що ж стосується не людини, але людей — то це інше питання. «Люди» — поняття інше, і тут я, можливо, схильний до мізантропії. Я пишу для людини. А моя трагедія полягає в тому, що вся видавнича машина, вся пропаганда слова і зображення працює на людей — на публіку, якщо хочете. А я не визнаю публіки, не визнаю її суду наді мною.

Пане Стейбек! Зрозумійте одне: існує зв’язок «засоби тиражування — публіка». Це єдиний і нероздільний організм, єдине тіло. Мені в цьому тілі нема що робити, я це провірив: в цьому тілі я шкідливий мікроб, отрута, яка викликає блювоту. Поки я не розумів цього, я пропонував свої твори видавцям: поки не розумів, що вони, видавці, служать людям, але не людині. І кожного разу дивувався, коли організм, не прийнявши, мене вибльовував. Причому, якби, припустімо, дещо з мого таки видали — мене би все одно виблювали: в іншій формі відторгнення, іншою частиною системи. Мене просто обплювали би, рознесли би, а то і, швидше за все, взагалі не купували би і не читали би.

Трагедія моя, пане Стейбек, що я звертаюся до людини, а вона поза системою «засоби тиражування — публіка». І вона глибша. Тому я і не можу входити в цю систему, це безглуздо. Ви запитаєте: а як же я збираюся докричатися до людини, якщо не хочу мати справу з людьми? Це, я вважаю, не мій клопіт. Моя справа — абсолютно вільна творчість і лише вона. Ця свобода втрачається, якщо я почну думати про систему, про тіло, в якому, під поверхнею публіки, лише визріває можливість людини. Я не повинен думати про це тіло. Написані в умовах абсолютної свободи слова — магічні, це диво, яке відбулося. Далі вони немислимим чином проникають в тіло. Як — це не моя справа. Зрозумійте: вільна творчість зв’язана з богами, і вони турбуються про подальшу долю шокуючих думок, образів. Якщо творець почне займатися не своєю справою — він загине.

Тепер стосовно Вашого останнього питання. Моїх рукописів насправді ніхто не читав. Вони мають форму книг, і цього мені вистачає, щоби дивитися на них, як на закінчену працю. У мене немає потреби давати їх комусь читати, слухати відгуки: я віддав багато років, десятиліть на вивчення культури і можу повністю покладатися на свою власну думку про мною створене. Вважаю лицемірством самоприниження творця: геніальне є геніальне, в цьому, якщо воно створене, не гріх зізнатися самому собі. У мене є лише окремі речі, написані в стані геніальності. Я прекрасно знаю, що це за стан. Решта — не так вражають, зниження польоту. Але ці геніальні речі є. Навіть якщо багатотисячний натовп буде кричати, що я нездара (бо не пишу йому на догоду), — збити мене з пантелику не вдасться. Я отримав від публіки гроші, щоб існувати, чесно заплативши їй, як і всі, детективчиками. А більше точок дотику з нею в мене немає.

Пане Стейбек! Відповідаючи на ваше запитання, хочу сказати, що я не збираюся вживати якихось заходів щодо збереження моєї творчості. Творчість приходить зверху, і гріх сумніватися в тому, що той, хто послав тобі яснобачення, не потурбується про подальшу долю сотвореного. Висловлену істину не несуть у світ — ті, кому вона потрібна, самі приходять до місця, де вона висловлена.