Читати книгу - "Карусь і ми"

Святково одягнені ляльки приходили з своїми мамами, ми вітали їх радісними вигуками й похвалами для їхніх суконок. Потім, уже за столом, ми накладали їм повні тарілки присмаків і припрошували їх так, як наші мами своїх справжніх гостей. Щоправда, ляльки не дуже прикладались до їжі, але ми все таки гостили їх. При цьому, ніби які пані, ми говорили про свою прислугу і про своїх чоловіків. Ми теж і їли, бо мама дала нам яблук, родзинків і кусок чоколяди. З цього ми приготовили смачні тістечка з булочкою, тертим хлібом і цукром. Так, то був справжній баль! І не єдиний, бо балі тривали весь час, доки падали каштани.

— У нас діти не граються так, — запевнював Славко. — Ми маємо повно іграшок, дівчата — ляльок і такого різного. Хлопці мають мотори, кораблі, поїзди, м’ячі. Але можемо гратись каштанами, тітко, добре?

— Ой! Болить! — це я. Славко кинув до мене каштана, я не зловила, і він ударив мене в ногу. — Я так не бавлюсь! Краще вже м’ячем. Але, знаєш що? Я маю думку: назбираємо каштанів і підемо з ними на війну. Бомбитимем ними й стріляти, аж кров потече.

— Кров? — Славко поглянув на мене з недовір’ям.

— Ну, може не така справжня кров. Але трупи падатимуть, аж гей!

Ми назбирали повні кишені каштанів і йшли додому.

— Було доволі ігор каштанами теж для хлопців. Мій старший брат Кость любив продавати, важити, лічити. Яка чудова гра: крамниця. Полички, кошички, коробки, повні каштанів — цілих, порізаних, помальованих. Усе це наче справжнє. За прилавком продавець. Він у синьому хвартусі, шапочка на голові, олівець за вухом. То Кость. Входимо до крамниці, кошичок на руці, лялька за руку.

— Добридень, пане Шевчук!

— О, добридень, добридень! Чим можу паням служити? О, Нюся теж з мамою? Маю для тебе табличку чоколяди, Нюсю!

Нюся усміхалась радісним ляльчиним усміхом на яскраво зачервонілому обличчі. Тоді ще не було таких гарних ляльок, як тепер. Очевидно, любила чоколяду.

— Подякуй панові купцеві (так тоді говорилось) за чоколядку, Нюсю!

Нюся дякувала за чоколяду. Взагалі, вона була чемна, добре вихована лялька. Я купувала помаранчі, цитрини, яблука, чоколяду. Це було найважніше в нашому господарстві. Дбайливо оглядала кожен кусок, одні речі відкладала набік, бо не були гарні чи були потовчені, інші — в кошичок. Продавець переконував, що овочі дуже гарні, свіжі. Навіть запрошував скуштувати.

Коли вже вибір був зроблений, приходило найважніше — торгування. Так і було тоді в Старому Краю. Не купив, доки не виторгував.

— Ага, я бачив у телевізорі фільм з Мехіко. Там теж торгуються, сперечаються, розмахують руками, відходять, вертаються, показують на пальцях. То чужинці, туристи. Я так сміявся!

— Отже, ми торгувались, я погрожувала, що не куплю або завтра вже не прийду. Врешті ми закінчували торг, продавець добував з шухляди подовгувату книгу та, діставши з-поза вуха олівець, робив підрахунок. Обличчя з виразом зосередження, на чолі зморшки. Лічив і лічив, писав і підписував, а тоді: «Заяцільйон триста котильйонів!» Аж страх збирав від такої суми! Якось ми вміли підрахувати каштани, заплатити, ще й здачу дістати половинками та чвертками каштанів. Взявши Нюсю за руку — вона сиділа на стільці з своєю чоколядою на подолку — ми відходили задоволені з наших покупок. Неважне, що в трубках і коробках були тільки каштани.

Ми доходили до Славкового дому. Он уже видно, як зелений Бюїк в’їздить у жовті ворота.

— Дуже приємно було гратися в аптеку, — докінчувала я оповідати. — У ній кольорові таблетки, слоїчки з мастями й порошками, маленька аптекарська вага — її змайстрував Кость з патичка, ниток і двох ляльчиних тарілок. Важення порошків — делікатна й важлива справа. Для цього в Костя були на носі татові окуляри і збільшувальне скло в руці. А там коробочки, папірці, мішечки, слоїчки — всяке опанування. Нас було п’ятеро, ми часто хворіли і дбайливо зберігали аптечне опанування для своїх іграшок. З аптекарем ми вже не торгувались, він був поважний і шанований, як сам лікар. Ми казали: «дякую панові» і «до побачення» та тихо й чемно, як входили, так і виходили з аптеки. Нюсі, Марини або Маґди вже не було з нами. Вони були хворі, лежали в ліжку, до них приходив лікар, і ліки були для них. Маґда була найнечемніша, і сестра часто карала її. Поклавши на коліно, підіймала спіднички і прутом і прутом! При цьому нагадувала їй усі її провини. Я стояла поруч, вдавала, що плачу і просилась, що більше не буду, бо бідна Маґда не вміла говорити. Так у ті часи виховували дітей.

— А в нас їх не б’ють. Навіть не вільно! За те поліція може покарати тата чи маму.

Ну, так. Але тато цим старим способом таки відучив Славка кидати камінням в авта…

Я знайшла чималий кусок картону, завбільшки в стола. Загнула береги. Так постало бойовище.

На ньому ми уставляли свої війська. На обох полях одні проти одних стояли металеві й пластикові вояки, гармати, звірі. Мав