Читати книгу - "№2"

вірив тоді, коли не знав, і знав, що вірю. Кореляція знань і відчуттів стала моїм двигуном внутрішнього згорання, і що частіше життя зривало пломби з нових досвідів, то виразніше я відчував потребу дякувати. Світові, Творцеві, Вищому Розумові, Верховній Енергії — та кому завгодно! Свобода самовираження стала релігійним культом. Я поетапно розкривав у собі все нові й нові грані, і дякувати за це знав кому. Бути собою стало моїм отченашем, любити життя стало символом віри. Щонедільні простоювання спинного мозку в церкві мене аніскільки не надихали, а формальні прояви віри засмучували. Я витворив своє персонал-орієнтоване розуміння віри цілком приватної, глибинної, світської. Я вгамував своє різке невдоволення «парафіянами» і згорнув його, як згортають фронт. Я перестав дозволяти формальній вірі псувати й заражати мою приватну віру. Мене вже не бентежило небо в асфальті — я мав своє приватне.

21

На своєму спецкурсі я ніяк не виділяю добровольця, аби не дискримінувати решту аполоґетів білого пера. Бачу, що студенти почали ставитися до нього як до носія збірних рис. Натомість мене він починає цікавити все більше і насамперед як особистість. Він відновив тренування з емемею і трошки змінив зачіску: раніше в нього був буратіновий чубчик, весело задертий догори, а нині він вкладає волосся наліво, трошки відпустив довжину так, щоб кінець пасма спадав на брову. Став стильнішим, дещо мужнішим і «скандинавським». Німб геройства зробив його цікавим для стороннього ока.

Він став живою схемою. По ньому судять. Його це напружує. Йому приписують міфічну силу. За ним закріпили право судити, і це право не піддається обструкції. А він занадто розумний, щоб цим правом козиряти. Тому висловлюється рідко, але мітко, і від цього кожне його слово набуває ще більшої значимості й продуманості. Студенти почали йому програвати в вільнодумстві, бо тепер ззаду них, на передостанній парті, сидить живий критерій, мірило, лекало, макет. Він почав їх сковувати своїм моральним правом говорити з глибини. Студенти відчули, що саме цього — глибини пережитого — їм бракує. Я почав злегка валити добровольця, аби вирівняти status quo.

— Ви знали, що наш мозок не бачить різниці між реальним і уявним? Він однаково реагує на все, що ви думаєте. Для нього межа між дійсністю і фантазією — вельми умовна.

Студенти всілися і готові робити ставки, до чого я хилитиму. Вони вже вивчили мої прийомчики. Починаю я здалеку, а вони починають навмання вибудовувати свої гіпотези, до чого це все зведеться. Вгадують не завжди, раз на раз не випадає.

— Саме на цьому базується ефект плацебо. Якщо ви свято переконані, що вживаєте препарат, а не розтерту пілюлю з цукром, то мозок діє відповідно. Він отримує від вас сигнал, що це парацетамол, і дає команду на збивання температури. І навпаки — існує протилежний ефект ноцебо: коли іпохондрик в екстрених новинах дізнається про спалах нового вірусу, то одразу в собі знайде всі симптоми ще до завершення випуску.

Фіалкові очі потоваришували з добровольцем, ходять разом обідати в студентське бістро.

— За день ваш мозок видає 60 тисяч думок. Я не рахував, але вчені це зробили замість мене. З них 40 тисяч — це повторення вчорашніх. Тобто ми живемо по-новому десь-так на третину кожного дня. Дві третини — це повторне переживання вже пережитого життя, повторне передумування вже передуманого.

— До чого це ви? — не витримала студентка на -ова.

— Ви бачите здебільшого те, про що думаєте. Якщо ви недавно купили джип Infiniti, то наступного дня на вулицях вашого міста частіше помічатимете саме цю марку. Якщо ви намагаєтеся проаналізувати політичну ситуацію, то довірятимете передовсім тому ЗМІ, яке відображає ваш погляд. При цьому в розряд ворожих можуть потрапити правдиві ЗМІ — і лише тому, що ваші позиції не співпали. І ви будете нещадно розвінчувати того, хто озвучує протилежну до вашої точку зору, навіть якщо вона насправді і є чистою правдою.

— Із цим можна погодитись...

— Ваш мозок — це ви. Я викликаю на середину класу мозок нашого колеги. Прошу вийти сюди.

Звертаюся до добровольця. Він таємниче посміхається, випускає ротом повітря, запихає шнурівки в джинсовий напівкед, аби не було видно зав’язаного банта, і виходить до мене. Для нього це не деб’ют.

— Можна поговорити з вашим мозком?

— Якщо мій мозок — це я, то так, ясна річ, зі мною можна поговорити.

— Чудово. Питання таке: коли ви їхали на фронт — ви запрограмували себе побачити те, що ви хотіли побачити?

Мої студенти відчули себе на пологих трибунах в анатомічному театрі під час сеансу показового розтину. Я не хотів викликати саме такий ефект, та іншого способу оголити сутності немає. Доброволець дуже добре все сприймає. Записавшись на мій спецкурс, він очікував саме цього. Він у всьому доброволець.

— Ви зрозуміли моє запитання? Чи перефразувати?

— Не треба. Я зрозумів. Я просто думаю. Чи побачив я саме те, що хотів побачити?

— ...

— Я скажу так: я туди поїхав як чистий аркуш паперу, як порожній компакт. У тому-то й річ, що, їдучи туди, я не мав ніяких очікувань.

— Свідомих — так. Але за свою підсвідомість ви ж не будете розписуватись?

— Не знаю. Я поїхав туди з повністю розкритими очима. Я хотів бачити все максимально реально і реалістично, без прикрас і без згущувань фарб. Усе, як є.

— Тобто ви їхали за голою правдою? Подумайте, перш ніж відповідати.

— Добре сказано. За голою правдою. Так, я їхав за голою правдою.

— Ваш мозок готовий поділитися? Чи, може, не ­варто?

Михайло й Олексій — два рідні брати моєї прабабці, 100 років тому вони записалися в лави УГА і зникли безвісти. Обоє. Кажуть, їхнє формування скосив тиф десь на рубежі Збруча. Вони поспішали на допомогу своїм братам зі столиці.

— Ніхто з наших «братів» із-за Збруча не подав їм навіть ложку води, — ці слова я запам’ятав на все життя. І пообіцяв собі: я таки буду плеймейкером, що жорстко грає у відборі. Надокучлива dream team повісила бутси на цвях.

Михайло й Олексій ніколи не вважали киян братами, а зросійщених лівобережців — тим паче. Брати були вояками-добровольцями, і їхньому розумінню не піддавалася ялова пасивність за Збручем. Усі регіони, які жили під царатом, брати називали підгнилим яблуком. Вони були прихильниками ЗУНР і ніколи не прагнули об’єднання зі сходом. Їм достатньо було своєї держави, хай навіть зародкової, по Збручу. Вихід за штрихпунктир цього гідроніма прирівнювався до виходу у відкритий космос, де не було молекул повітря. Не