Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Приміром, ви з ними не панькаєтеся. Айбо не всі так розуміють, як ви, що треба зробити, аби всім добре було.

— То вирішить інша влада. А поки що ми підкоряємося буржуям. Все робимо для їхнього збагачення. Настане час, коли всі ті багатства, що створюємо, перейдуть у наші руки. Це неминуче, як схід сонця.

— Розумний ви чоловік, Яне, айбо мало маєте справедливості.

— Чому? — здивувався Свадеба.

— Я у вас — чужий чоловік. Може, й не так файно знаю говорити, як ви, айбо так скажу, як можу, бо більше мовчати не буду. Дуже ви слабий борець за правду. Живуть, приміром, двоє під одною стріхою. Один з них стає капіталістом, а другий день за днем стає все гіршим жебраком.

— То закономірне явище. Наш світ так побудований, друже!

— Світ — світом. А я говорю про нас двох.

— Це ти мене жебраком назвав, а себе капіталістом? — голосно засміявся Свадеба. А коли трохи втихомирився, Іван спитав:

— Чого вам смішно, Яне?

— Добре, пане капіталісте, не буду сміятися.

— Скажи, прошу тя, пане капіталісте, хто тебе зробив таким філософом?

— Я не філософ. Айбо ви колись казали: «Хто має гроші, той капіталіст».

— Я мав на увазі маятників-підприємців, мільйонерів.

— Коли хочете жити справедливо не словами, а так, як у житті є, то мусите від мене взяти гроші. Пан Нейман так і сказав: «Віддай родичу за квартиру». — Іван поклав на стіл пачку, переплетену паперовою стрічкою. — Як не візьмете, в цю ж секунду забираюся на вулицю!

— Добре, — погодився Ян і запалив цигарку. — Добре, друже мій. Та будемо до кінця справедливими. Покличемо Ганічку. — Ганічко, Ганю, іди, будь ласкава, до нас на хвилину! Без тебе не розв’яжемо один вузол, що хоче заплутатися, — сказав Ян, коли дружина наближалася до столу. — От маєш! Нейман дав… родичам!

— Я в чоловічі діла не втручаюся, — усміхнулася і хотіла знову піти на кухню.

— Ні, ні. Ти лише побудь з нами. Пан Нейман сказав правильно: «родичам»! Так? У тебе й справді є родичі. Татінко — найперший. Йому й пошлеш ці гроші.

— Довго токмитися[69] не будемо. — Іван взяв пачку, розірвав ті папірці і швидко почав рахувати. — П’ятдесят. Половина. Одна — вам, а друга — нянькові.

— Не треба, не треба, пане Сило, — умовляє Ганічка і поспішно віддаляється.

— Не смійтеся наді мною, Яне, — пробасив Іван. Голос його як здригався.

— Добре, — нарешті погодився Свадеба. — Добре.

— А діти далеко звідси? — іншим голосом запитав Іван.

— До неділі будуть дома.

— Правда? — зрадів Іван більше, аніж тим грошам. — Дайте руку на те!

— Правда, друже мій. Маленького в школу треба давати.

— Тепер спокійно буду спати…

Та той спокій тільки марився. «Ба ци не захворів нянько? Ба ци повернулися братове? Ба ци має ще корова їсти?.. Завтра зажену гроші домів. І Терці пакунок. Через два тижні Покрова. Може, встигне дійти. Якби лише скоріше діти прийшли. Тоді я вже не буду журитися, кому давати гроші за квартиру! Двоє заробляємо, двоє і будемо родину удержувати…».

Коли сонце зайчиком стрибнуло на стіні, з кухні вирвався тужливий голос скрипки. Спочатку вона заридала, а згодом пішла у танок — бурхливий, бадьорий, гарячий. В такт мелодії Іван робить присядки. «Хіба наш циганин так заграє? Чорта лисого!.. Чому я ще ніколи не чув, аби Ян грав оцю музику? Та ще зранку?». І скрипка покликала Івана в кухню.

— Красна співанка!

— То наш Сметана написав.

— Я ще не чув.

— Один раз на рік я її граю.

— Чому так рідко?

— На своє свято. Чотирнадцятого жовтня, друже мій. Покрова… Перший день чарівної осені… — замріявся Ян. — З цього дня почалося моє літочислення…

— Поздоровляю, поздоровляю, Яне! Живіть міцно, як наш дуб! Будьте багаті, як наддунайська нива і щедрі, як наші ліси на гриби!

— Ого, ти, бачу, й віншувати майстер! — зрадів Свадеба, тримаючи міцно Іванову руку у своїй.

— Як я догадуюся, на іменини ви обіцяли піти зо мною в театр. Правда?

— В оперний. То вже така традиція у нас з Ганічкою. Та спочатку підемо на п’яц[70]. Треба щось докупити.

— Знаю, знаю…

«Покрова… Ба ци дістала Терка мою квітчасту хустину?»

Щонеділі чоловікам Ганічка поручала прикупити на ринку свіжих овочів та фруктів. Іванові було цікаво на тій торговиці, повній не тільки різним ганчір’ям та оселедцями, а й багатій на різні пригоди. Шум і гамір натовпу, теленькання шарманок, прорізуючий писк свистульок-цукерок, викрики-запрошення продавців — все приваблювало сюди і приносило у його буденне життя якусь розмаїтість.

Звернули до м’ясаря, що примантив натовп. Раз по раз він підкидав над головою замашну двадцятип’ятикілограмову гирю, ловив її у повітрі на льоту, і, задоволений своїм хистом, відходив убік, ставав