Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Можна мені попробувати? — забаглося Івану.

— Не відкусиш із неї. Бери, пробуй. Уже не такі мірялися зо мною, та хвіст мишачий підняли!

На тому м’ясар запнувся: Іван тримав гирю над головою, не розгинаючи ліктів. Той, очевидно, не міг цього зробити, бо зачудувався, навіть руки в нього застигли над вагою з ножем і куснем м’яса. У нього заграла права щелепа. Це означало, що м’ясникові псувався настрій. Ще б пак! Вперше за своє життя бачить на власні очі, що якийсь шмаркач грається з гирею краще, аніж він. Що тепер скажуть покупці?

Іван ще раз високо підкинув гирю над головою, випучив груди, аби падала на них. В м’ясника випала з рук ціла легеня, яку щойно хотів зважити. Гиря вдарилася Іванові в груди і відлетіла майже до м’ясника.

— Гі-гі-гі! — загіготався самозакоханий м’ясоруб. — Дурниця то, хлопче! Ти, лайдаку, п’ять геллерів зігни. Гі-гі-гі! Тоді я повірю, же через п’ятдесят років буде з тебе міцний чоловік! Гі-гі-гі!

Іван пошурупав у кишені.

Ті, що стояли в черзі, забувши за чим прийшли до м’ясаря, розщедрилися на насмішкуваті реготи. М’ясник також гиготався від задоволення. Подав Іванові монету у п’ять геллерів. Сила подивився на неї з обох боків, здавив пальцями. Метал не підкорявся. Самою силою тут не візьмеш. Кілька разів пробував сяк і так, але п’ятак залишався таким, яким і був випущений з монетного двору. Раптом Іван стис зубами, а в двох пальцях туго згинав грайцар. Через якусь мить простягнув долоню, на якій виблискував півколом складений удвоє п’ятак…

Що на тому ярмарку не побачиш. Ось і циганка наштовхнулася на Івана:

— Погадаю, молодий пане, аби здоров був!

— Я й так здоровий, Марчо! Гадай, небого, хворим та слабим.

— За коруну повім ти, же котра краля має серце до тебе, а котра хоче зганити твою любов.

— Дуригріш ото, чорнолиця!

— Айбо не будеш знати, де можеш у біду застряти, — не відступала циганка.

— На, маєш коруну, та не заважай!

— Дай руку, молодий пане!

Вона схопила Іванову правицю і почала своє віщування:

— Будеш, паночку, мати велику дорогу. У тій дорозі може на тебе чекати велика біда. Будеш мати красну жонку, але будеш любити і других. Станеш багатим на дітей і на гроші. Будеш мати велику славу. Через тоту славу будеш мати біду. Єдна особа дуже журиться за тобою… Даш іще коруну, та повім ти, же котра дівка стане твоєю жоною.

— Я, небого, й так знаю.

— Гай-гай, не та, на котру ти думаєш!

— Ота. Я другу не хочу.

— А чи знаєш, чи вона тебе хоче? Дай іще коруну, не скупися. Будь щедрим, коли тобі правду кажуть.

— Я такою правдою жити не хочу. Відступися, бо чекають мене.

Свадеба стояв збоку, усміхався.

— Тебе й заворожити можна! — сказав, коли нарешті Іван вирвався від циганки.

Та Сила не звертав уваги, бо перед ним стояв величезний щит. Крупними червоними та синіми буквами на ньому написано: «Прем’єра! Перша в Празі! Б. Сметана. «Моя батьківщина». Купуйте завчасно квитки!».

Іван зиркнув на Свадебу:

— То ваш знайомий, Яне? — і кивнув головою на щит.

— Сметана? — здивувався Свадеба і ледь-ледь усміхнувся. — Чому ти так думаєш?

— Бо пісню його грали.

— Не пісню. А танець, музику!.. — і замислено додав: — То наш спільний знайомий, друже мій. Бедржих Сметана — великий музикант, композитор. Сьогодні будуть грати його визначний твір — «Моя батьківщина».

— А може, підемо? — по-дитячому зрадів Іван.

— Ми ж домовилися в оперу.

— На другу неділю.

— На такі розкоші я не маю гроші, братку. Там квитки дуже дорогі.

— То не біда! Я зараз! — метнувся до похідної каси.

Тут уже заперечувати не було коли. По правді кажучи, Свадебі давно кортіло послухати цю музику. Адже Сметана — його улюблений композитор. Знайомий майже з усіма його творами. Перечитав життєпис композитора. Знав, крім того, й інші подробиці про нього.

— Три цетлики[71]! — потряс Іван квитками.

— Чому брав такі дорогі?

— Я купував не дорогі, а найкращі!

Казковий зал Національного Празького театру приголомшив Івана. Спочатку легінь розгубився. Бо здалося йому, щопотрапив на той світ, у царство, де треба бути святим і покірним, де лише слухають мудрість старших і вчаться-призвичаюються ходити по їхніх стопах. Івану стало душно, незручно. Йому хотілося скинути з себе білу сорочку і ту краватку, що давила шию. Чомусь і черевики тисли ноги, хоч дома, в Свадеби, були при нозі. Навіть новий костюм — вільний і акуратний — також заважав. Айбо терпів. І лише тоді, коли побачив, що Ганічка з Яном почувають себе в театрі, як дома, дещо урівноважувався. Та серце ще й тепер гупало більше, аніж після підняття штанги.

Десь там, за бархатною завісою, тринькали струни, бурчали контрабаси. Сміялися сопілки та флояри, бриніли віолончелі, перегукувалися-розмовляли між собою гобої, кларнети, фаготи, валторни, труби, тромбони, скрипки, альти, і ніби всіх утихомирювали акорди арфи.

Скільки тут панства, о Господи!