Читати книгу - "Захребетник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Беручи сандалію, прекрасний пан не відводив погляду від жінки. Він посміхався ротом, схожим на лук Малого Еріха, чиї стріли — безпомильно разюча пристрасть, і все дивився очі в очі, чорні в зелені, навіть коли заходився пробивати ту жадану дірочку в ремінці. Панові не було потреби стежити за своїм стилетом: здавалося, клинок сам зробить усе якнайкраще.
— Ви приїхали до нас із чоловіком?
— Що ви! Мій благовірний завжди зайнятий… Я одна, як перст!
— Мабуть, самотність — не кращий супутник…
— Ох, ви дуже проникливі! До речі, завтра в другій половині дня я збираюся піти до водоспаду Ай-Нгара… Кажуть, там у миртових гаях є дивовижні місця, гідні стати притулком для тужливої жінки.
— Любите самоту?
— Ну, якщо немає приємної компанії…
— Кажете, миртовий гай?
— Бербері-ханум сказала мені, що кращого місця не знайти… Ай!
— Ох! Простіть, заради Вічного Мандрівця! До чого ж я невправний!
Прекрасний пан не розумів, як це могло трапитися. Немов верткий біс, пасинок Нижньої Мами, крутнувшись дзиґою, штовхнув його руку. Стилет зіскочив із ремінця й подряпав дамі ногу — на внутрішньому боці стегна, саме там, де проходить артерія, і де шкіра повинна червоніти від поцілунків палкого коханця, а не від сталевого вістря.
— Пусте!.. Бачите, кров уже не йде… — посміхнулася пані.
— Чим я можу спокутувати свою провину?!
— Невже прекрасний пан не відшукає спокути, гідної пера аль-Самеді? Ніколи не повірю…
— Ось ваша сандалія! — добродій завершив трудитися над дірочкою й повернув узуванку пані, жінка одначе не поспішала взутися. — Присягавсь Овалом Небес, моя невправність заслуговує покарання!
Пані посміхнулася, майнувши]іудою гривою.
— Гаразд, я подумаю про це…
І, похитуючи стегнами, попрямувала до моря.
— Я теж подумаю, — стиха мовив прекрасний пан.
Наприкінці бульвару Меліс Цвях непомітно озирнулася. Прекрасний пан замислено дивився їй услід, і обличчя Абдулли Шерфеддіна, підмайстра Вучі Естевен, ставало старшим із кожною миттю. Ряботиння поцяткувало щоки, проступили залисини на скронях, чуприна зібралася на потилиці у хвіст. Нервово здригалися ніздрі орлиного носа, немов його власник зачув здобич.
Утім, так воно й було.
— Ти бачив? — через хвилину спитала руда відьма чоловіка. Той чекав її за ліхтарним стовпом.
— Авжеж, — кивнув мисливець на демонів.
— Від самого початку?
— Так. Ти справно наврочила йому стилет. Я подумки аплодував.
— Пусте. Дитяча забавка. Рябі щоки бачив?
— Так.
— Не бреши, любий. Обличчя Лисого Генія бачать тільки жертви.
— Я не брешу. Я дивився твоїми оченятами, моя мила. Для люблячого чоловіка це — дрібниця.
«Для мага вищої кваліфікації — теж», — подумала Меліс. Але вголос нічого казати не стала.
CAPUT IXу якому влаштовують засідки й роздають нагороди, з’ясовується, що від доброго до лихого — один вдалий стрибок, а від великого добра на сплату за добро мале — багато мудрості, багато суму та ще більше недовіри
Руда відьма насолоджувалася повітряними ваннами.
Одежа її розметалася мальовничим безладдям, відкриваючи більше, ніж дозволяла пристойність. Напівлежачи в очеретяному фотельчику, — крісельце позичив завбачливий Ахмет — відьма блаженно мружилася на сонці, що хилилося до заходу. Світило мало розкішний вигляд: диск шляхетного червленого золота, ледь огорнутий тонким, як павутинка, серпанком, на тлі піднебесся, що набуває глибокої синяви, перш ніж потемніти.
Меліс, огорнена розпущеною гривою вогненно-рудого волосся, чимось скидалася на призахідне сонце. Безсоромністю, чи що? — бо, як сказав аль-Самеді, вогонь, що палає в небесах, не знає сорому, нагий, веселий… Поклавши босі ноги на мініатюрну лавчину, жінка солодко потягувалася та сміялася, закидаючи за голову оголені руки.
«За тобою, люба, між іншим, спостерігають троє чоловіків! — чи то жартома, чи всерйоз думав Фортунат Цвях, засуджуючи розкуту жінчину поведінку. Демон ревнощів, незважаючи на важливість поставленого завдання, вгризся в печінку, а він був не із тих демонів, яких легко приборкати. — Ну, гаразд, рідного чоловіка не беремо до уваги… А як щодо віконта з Азіз-беєм?»
Проте відьма, схоже, знала, що мистецтво вимагає жертв і шнурка варта вичинки. А вистава має відбутися, хай там хоч сто чоловіків вискочать із-за лаштунків та почнуть висувати претензії.
Джеймс Рівердейл, у свою чергу, був радий, що сидить у схованці сам-один, і ніхто не бачить, як рум’янець пломеніє в нього на щоках. Йому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захребетник», після закриття браузера.