Читати книгу - "Земля Георгія"

Виходить, крім мене, нікому. Тому й мучуся, борюся з недоумством та красномовством. А що робити?

Чортове Батумі! Ось і сумувати, начебто, нема за чим, мали ми в носі усі твої колоніальні зваби.

І пальми в Мапуту ще більше пилюкою запорошені.

І корови в Бомбеї — ще більш недоторкана скотина. Так само бредуть проїжджою частиною врозріз руху.

І жінки в Дубаї — взагалі в намордниках, а не тільки в усьому чорному, в неодмінних хустках по заміжжю.

І контрабандний ринок у Джибуті — таке само жваве й пропаще місце, де тебе обведуть круг пальця й обкрадуть зі сміхом, не вважаючи потрібним навіть тікати: на крок відступив і загубився в натовпі.

І французька морська піхота блищить виголеними потилицями нітрохи не гірше костромських дембелів у камуфляжі і тільниках, які отоварюються колоніальним товаром з нагоди відправки на батьківщину. (Евакуація, дядя. Завтра на транспорт вантажимося.)

І цитруси в Піреї ростуть просто вздовж доріг, а не за парканами…

А пиво «Ефес Пільзен» дешевше і смачніше пити в Туреччині, а не під пальмами поблизу морвокзалу. Хоча шашлики й хінкалі, можливо…

Та що це я? Того року в Батумі не до шашликів було. Хліб діставати доводилось через корешів Скользького, через діру в паркані хлібзаводу. Єдине, чим ще торгували вільно, було спиртне і автомобільні шини. Втім, спиртне батумської перегонки відгонило тією ж гумою.

Недарма і з Феодосії привезли ми повний вантаж автомобільних скатів.

Війна війною, а скакунів своїх підковуй регулярно. Кавказ.

Навіть кавказькі біженці тікають від війни на жигулях та волгах.

Кожен ранок причали рибкомбінату пожвавлювалися криками «майна-віра», корисними порадами, багатозначним цоканням язиків і суперечками витріщак.

Рибний порт давно забув, чим пахнуть хамса і шпрот. Хоча дороги, за звичкою, замість гравію посипалися раковинами рапанів. У Ялті на таких заробляють, як на сувенірах.

Рибу в Батумі продовжували ловити тільки двоє: «Бешумі» і «Цискара». До їх приходу збирався на причалі натовп з відрами, щасливці-ялики намагалися взяти сейнер на абордаж ще на підході, раніше голопузих бойових плавців з місцевої пацанви, що атакували палубу з води вже в порту. Інші рибачки давно вже продали свої неводи туркам і зайнялися більш прибутковим.

СЧС, середній сейнер тільки за назвою, брав на палубу до дев’яти легковиків. Це моряком треба бути, але ви все ж, на віру, здивуйтеся: «І куди вони (легковушки) там вміщалися? Сейнера того — двадцять сім метрів по палубі». Дві останніх машини вже за корму колесами звисали. І знову ж таки на віру: «І як вони (сейнери) не переверталися від перевантаження?»

Переверталися. Але більше взимку. Від зледеніння. Коли борти вкривалися кригою — кожен кілограм криги вже був зайвим.

Машинами по всій палубі сейнера і далекосхідника не здивуєш. Вони там натаскалися возити з Японії. Але тут з кожною машиною їхали жінки, діти, двоюрідні дядьки і троюрідні сестри водія. Зі скарбом, пожитками та харчами на перехід. Всю дорогу — в машині чи на палубі. Позеленілі, як Грінпіс. Голодні. На клунках і тюках. Просто тобі останній пароплав на Стамбул.

Все повернулось на круг. Емігранти. Бої на околицях. Мішки Японці.

«З коником не можна на корабель?» Дурня. Сто п’ятдесят зелених — і кінь твій вже припнутий до кнехта. Так що дарма Висоцький стріляв ся, дарма «Служили два товаріща» на «Мосфільмі». Не тільки з конем, з гарматою взяли б, тільки плати.

Знову брешу, герой Висоцького проходив би по іншій канцелярії. По його душу прийшов би до Батумі транспорт «Баскунчак» російського Чорноморського флоту. І не тільки по душу. Я на цей «Баскунчак» надивився ще в Перській затоці. І на думку тоді не спадало, що на вертолітному майданчику і в ангарах чудово стають камази з мандаринами. Евакуація.

Ціни вони нам збивали… Поки військовий транспорт стояв під морвокзалом, нам залишалося сподіватися хіба що на схибленого грузина: раптом нулі на купюрах рахувати не вміє. Траплялись, звісно, і серед їхнього грузинського племені диваки. Один оно цілий день просидів із сачком під сваями причалу, розважаючи нас піснями пахмутівського репертуару.

— Як рачки? Ловляться? — по обіді не витримав Скользький.

— Ні, ось там, за молом, краще, — відповідав чудик, продовжуючи черпати воду своїм решетом. І по третьому колу затягнув:

— Мінє пріснілься шюм даждя-а-а…

Зустрічали ми й таких. Але щоб сотню з тисячею плутав?..

Наш клієнт у кепці зі своїм вічним питанням: «І гдє капитан?» — і після відходу штрейхбрехерів від ВМФ продовжував обходити наш ПТС-93 дугою великого круга. Все Батумі знало вже, що саме цей пароплав нікуди не йде, і його час уже ставити на пляжі поруч з близнюком-братом, переобладнаним якимись рестораторами в шинок. На Мілкому морі, як називався цей шматок пляжу.

Дід Вітька розшифровував ПТС не як «приймально-транспортне судно», а як «поки тут стоїть».

Ось ми і виправдовували.

Може, десь на відході грають «Прощання слов’янки», а на «дев’яносто третьому» оркестр замінював капітанський магнітофон з єдиною касетою. Леонтьєв. «Куди поїхав цирк».

По швартовому розкладу стояв я на стерні. Скользький з Келою самі, без