Читати книгу - "Журавлиний крик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він кинув за грубку недокурок і вперше сів, очевидно, на своє постійне місце за столом. Розчепіривши пальці, оглянув нігті і маленьким ножичком почав підрізати їх. Климченко, напружено морщачи під тугою пов’язкою лоба і чогось очікуючи, похмуро спостерігав за легенькою усмішечкою, яка приємно блукала на білястому, ситому, свіжовиголеному, пещеному обличчі. Здавалося, така людина нікому й ніколи в житті не зробила нічого поганого.
— Гадаю, що ми домовимося. Ти, мабуть, думав, що в полоні відразу розстріл? Дурниця. Ти ж не комісар. Німці, вони поважають гідних працівників. Особливо стройових командирів. Трудяг війни. Спеціалістів. Німці до них ставляться, я б сказав, по-лицарському. Гадаю, ти вже сам пересвідчився в цьому. Правда ж?
Климченко мовчав.
— Ну, чого затявся? — відвівши погляд від нігтів, уперше дорікнув Чернов. — І чого так дивишся на мене? Очухатися ніяк не можеш?
— Що вам від мене треба? — міряючи його недовірливим поглядом, спитав лейтенант.
Чернов відкинувся на своему не видному за столом сидінні.
— Оце по-діловому, — помітно, але якось не зовсім природно зрадів він, вийшов із-за стола і вмостився на його ріжку. Витягнувши вперед ногу в начищеному зграбному чоботі, поворушив носком, очевидно, збираючись повідомити головне.
— Дуже навіть небагато, — відповів чоловік, який назвався Черновим; тепер він ніби вже втратив інтерес до своєї особи і дивився тільки на Климченка. — Думаю, тобі не менше за нас шкода своїх солдатів, які лишилися там. Через день-другий поженуть у наступ і — всім капут. А навіщо? Хіба не досить Росії проливати кров? — спитав він. Здавалося, він щиро переживав те, що говорив, і Климченко з цікавістю подивився на нього.
— Навіщо гинути? Марні жертви! Скільки їх уже принесла Росія! Одним словом, ось що… Треба виступити по динаміку й побалакати з своїми. Ні, не лякайся: видумувати нічого не треба. Ми дамо текст.
«Так ось воно що! Тепер усе ясно!» — У Климченка відразу спало напруження, яке досі все посилювалося, він ворухнувся на табуретці й зітхнув. Чернов устав із стола й підійшов до нього ближче.
— То як? Ризикувати не доведеться. Динамік на передовій, ми в траншеї. Кілька слів до конкретних людей. Це вплине. Це завжди впливає.
Климченко зрозумів усе — таке для нього не було новиною. Колись у дощову безпросвітну ніч під Вязьмою він уже чув, як брехав по динаміку якийсь негідник, що, мабуть, ще з місяць тому був червоноармійцем і з нашого казанка сьорбав юшку, а потім агітував переходити на бік великої армії фюрера.
— Ах, ось ви про що! — сказав він, глянувши в загадково спокійні очі Чернова. — Нічого не вийде. Шукайте іншого. — Спершись ліктями на коліна, він низько схилився на табуретці й опустив голову, готовий до всього. Чернов замовк, перейшов на той бік стола і сів, усе так само загадково позираючи на нього. У трубці догоряли дрова, стало не так жарко, і з дверей потягло холодом, Климченкова спина відразу відчула це. Лейтенант мерзлякувато пересмикнув плечима.
— Отже, не хочеш. Ну що ж… — розклавши на скатертині руки, певно щось обмірковуючи, сказав Чернов.
Чути було, як надворі перемовлялися солдати, хряскали дверці в кабінах машин, десь удалині гахнули два вибухи. Вогник у плошці тихо, задумливо блимав. Раптом він так різко хитнувся, що мало не погас, — позаду грюкнули двері. Чернов ураз схопився з місця.
У землянку ввалився той, довготелесий, що привів сюди Климченка. Лейтенант, не обертаючись, упізнав його по шкіряних бриджах — тепер він був без шинелі — і повільно підвів голову. Чернов щось буркнув, вискакуючи з-за стола, але Климченко не зрозумів чи не дочув; офіцер перекинувся кількома словами з підлеглим і байдужим поглядом холодних очей пронизав полоненого. Не зводячи з Климченка погляду, він дістав з кишені портсигар і клацнув ним перед самим його обличчям. Лейтенантові дуже хотілося закурити, але ця безцеремонність ображала, і він одвернувся. Німець тоді щось коротко й суворо зауважив Чернову, і той миттю підскочив до Климченка, і лейтенант, перш ніж збагнув, що відбулося, полетів до стіни. У його лівому вусі ніби щось луснуло, а в голові загув різкий болісний дзвін.
Коли він насилу, очікуючи ще стусанів, підвівся біля стіни з підлоги, Чернов розтиснув кулака, яким щойно садонув полоненого, і неголосно, крізь зуби процідив:
— Відмовлятися у німців не заведено.
Климченко в душі вилаявся і подумав: «Ось де ти своє нутро розкрив, гадино повзуча!» З хвилину він стояв біля стіни під поглядами двох пар різних очей. Було кривдно й боляче, однак не хотілося вірити в те, що тут відбувалося: так звичайно і просто дивилися на нього ті очі. Потім високий, усе в тих самих чорних рукавичках, повільно піднявши сигарету, мізинцем обережно струсив з неї попіл. У виразі його обличчя теж не було ані найменшої злості. Він мав вигляд звичайної розважливої людини. Тому можна було подумати, ніби обидва вони жартують.
— Ти буде виконвайт німецькі бефель?[4] — без погрози, врівноважено спитав німець.
— Я не зрадник!
— О! — тільки й вимовив німець-офіцер і майже непомітно, одним оком підморгнув Чернову. Той підійшов і знову, не розмахуючись, по-боксерському коротко, але сильно й боляче вдарив Климченка в щелепу. Лейтенант відлетів тепер од стіни; падаючи, він зачепив грубку, в трубі зашурхотів, посипавшись із накату, пісок. Німець процідив: «Гут» — і, затиснувши тонкими губами кінець сигарети, вийшов із землянки.
5Як тільки двері за офіцером зачинилися, Чернов спокійно, наче нічого поганого між ними й не сталося, підійшов до Климченка.
— Ну як?
— Сволота ти, а не земляк! Кіл тобі в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Журавлиний крик», після закриття браузера.