Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Помивши ноги, войовниця змазала їх смердючим мастилом з мідного циліндрика. Запах був таким нестерпним, що Стоймислова донька відбігла на протилежний бік острівця. Побачивши її маневр, Хамдуна пояснила:

— Це засіб від п’явок та болотних змій.

— Такий смердючий?

— Його варять з чорнила морських спрутів, гірського масла[59] і жиру пустельних гризунів. Це мастило дорожче за золото. Давні царі дарували його своїм найкращим розвідникам.

— Тобі його цар подарував?

— Ні, — хитнула головою Хамдуна-Арата. — Людина, яка дала мені цей засіб, має владу, перед якою схиляються навіть царі.

— Й хто ця людина?

— Колись розповім, — пообіцяла войовниця. — А тепер, якщо ти не хочеш й собі намастити ноги, рушаймо. Жаб’ячі люди страшенно злі, довго йтимуть за нами.

Вони продовжили рухатись на південний схід, іноді легко пробігаючи трав’яними галявинами, іноді до стегон занурюючись у драговиння. Хмари комашні висіли над тутешніми мочарами, але під вечір дихати стало легше. Жаринка відчула, що вони вертаються до лісового краю.

Хамдуна тепер йшла обережніше. Час від часу вона зупинялась, прислухалась і принюхувалась до легеньких вітерців, що віяли з північного заходу.

— Вони наздоганяють, — повідомила войовниця, коли наблизились сутінки, а під ногами весело зашурхотіла глиця. — Але ліси вони знають погано і вночі не подужають швидко йти. Ми зможемо випередити їх.

— Цілу ніч йти? — перепитала Стоймислова донька.

— Якщо побіжимо, то ранком зможемо залізти на дерева і до полудня перепочити. Ти казала, що вмієш бігати швидко.

— Вмію, — зітхнула втомлена переходом через болота Жаринка. — Якщо треба бігти, значить, будемо бігти.

Вона закрутила волосся на потилиці, відірвала від низу сорочки тасьму й приладнала її замість пояса. Потім спитала:

— А тепер ти можеш сказати, що тобі від мене треба?

— Не тепер, — відрізала войовниця, підтягнула свою шкіряну збрую й побігла, петляючи між модрин і лип.

На вовків вони натрапили вже під ранок. Невеличка зграя заступила втікачкам дорогу. Ще два вовки зайшли ззаду. Жаринка відламала від сухого дерева важку гілку, але та не знадобилась. Хамдуна кресалом видобула вогонь, запалила сухе моховиння і поклала на нього щось подібне до позеленілого шматка дерева. Ліс наповнив сморід паленої кістки. Вовки зникли так само безгучно, як і з’явились.

— Це кістка древнього звіра, який полював на вовків, — прокоментувала їхнє чудесне спасіння войовниця. — Цих звірів давно немає на світі, а вовки все ще пам’ятають цей запах… — Вона втягнула носом сморід, наче насолоджувалась вишуканим ароматом. — Скільки життів урятував один-єдиний кістяк, який мої попередниці знайшли у горах Тавру[60].

— А чому люди не пам’ятають таких запахів?

— Є такі, що пам’ятають, — запевнила хорватку Хамдуна-Арата.

— Може, перепочинемо?

— Стомилась? — посміхнулась чужинка.

— А ти хіба ні?

— Ні, — сказала Хамдуна й борзо рвонула з місця.

За мить її п’яти вже блиснули на схилі лісового горба. Жаринка згадала недобрим словом Пека з Чуром і побігла слідом. Лише коли над лісом запалав лик Стрибожий, чужинка зупинилась, відпила ковток води з фляжки й полізла на розкидисту липу. За кілька хвилин втікачки зручно розташувались на її товстих гілках.

— Може, вже скажеш? — знову запитала Жаринка.

— Ти проведеш мене в гори, до чаклуна, якого у вас кличуть Корвоном. Чула про такого?

— Чула, — відповіла куниця. — Але він не з наших. Він живе в горах. І він…

— Що?

— Він злий чаклун, чорний.

— У нього чорна шкіра?

— Чорний — значить недобрий, — пояснила Жаринка. — Він служить Чорнобогові.

— Чорний — колір влади і мудрості. Багдадський халіф ходить весь у чорному, лише на плечах має білу бурку, яку носив ще пророк Мухамед.

— А у нас про чорний кажуть — колір смерті і жалоби. Корвонами горяни зовуть великих воронів. Вони віщують біду.

— Знаєш дорогу до Корвона?

— Напрям знаю, але ніколи туди не ходила. Наші до нього не ходять.

— Покажеш мені напрям.

Жаринка не відповіла. Вона зрозуміла, що відмови її хазяйка не прийме. Вона гарячково згадувала все, що знала про Корвона. Їй на пам’ять прийшла назва місця, де, як подейкували серед Білого племені, знаходилось його капище.

«Громовий хребет! — згадала вона. — Це місце називають Громовим хребтом, і ходити туди не радять».

[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ять тисяч п’ятсот одинадцятому році від народження Дани, другої аватари Карни, у п’ятсот шістдесят четверте літо від руйнування карпатських святилищ легіонами Гая Валерія Діоклетіана Августа, у літо наглої смерті десятого абасидського халіфа правовірних ал-Мутавакіля, вбитого заколотниками у власному палаці]

Карпатські схили вже