Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

За інших обставин спостереження чогось такого незвичайного і нового захопило б Нансена, але зараз він кляв мертву воду на всі заставки. Кожна година зволікання загрожувала передчасною зимівлею біля берегів Азії, а не у відкритому океані. Нерви його були напружені до краю. Він не спав, не їв. Адже вирішувалася доля експедиції.

Через два дні перед самим носом корабля раптом здибилася хвиля, наче викинута якимось підводним виром, і слухняно вляглася вздовж обох бортів. Звільнений від тягаря, «Фрам» легко подався вперед. Мертва вода, це прокляття корабля, покинула ного так само раптово і несподівано, як і облягла.

Вночі з дев'ятого на десяте вересня ніхто з екіпажу не зімкнув очей. Стовпившись біля бортів, усі мовчки ждали чогось. Сповнену гарного настрою тишу порушив нарешті триразовий салют гарматки, встановленої на носовій палубі. На щоглі підняли прапорці.

— Поздоровляю вас на мисі Челюскіна! — залунав гучний голос Нансена. — Досі тільки одне судно побувало в цих водах — «Вега» Норденшельда. Наш «Фрам» — другий в історії Арктики корабель, що досяг цієї крайньої північної точки материка Азії.

П'ять днів ще плив «Фрам» уздовж сибірських берегів і нарешті повернув на північ у напрямку Новосибірських островів. Мрія Нансена здійснилася. Вже було перейдено сімдесят сьомий градус північної широти, а перед судном усе ще простягався вільний від льодів океан.

«Чи може хто в Норвегії думати, що ми досі пливемо без перешкод? Яким щастям було б сповістити наших співвітчизників про це, — занотовує Нансен, линучи думкою на батьківщину. — А може, мені ще цієї зими пощастить досягти полюса?»

Цими мріями жив весь екіпаж. Але за два дні і їх розвіяв, мов дим, страшний струс корабля. Крига! Далі дорогу загородив білий склистий бар'єр. Він був неподоланний. Перед «Фрамом» аж до обрію тяглися зімкнуті між собою величезні білі поля. Не минуло після цього й п'яти днів, як водні канали довкола судна звузилися, зімкнулись і взялися льодом.

Почався дрейф «Фрама»…

«… Корабель тріщав і стогнав, мов проклятий, Я думав: ще одна така атака, і йому кінець. Я ніколи не чув на континенті звуків, хоч трохи схожих на гуркіт льоду, що напирав на судно.

Хряскіт, гук, глухі, розпачливі стогони. Ці пронизливі, нестерпні звуки то піднімалися, то затихали, але не завмирали зовсім, бо вслід за ними долинали вже нові, ще дужчі. Цей голос безмежних просторів скутого кригою океану був такий могутній, що, здавалося, його має почути весь світ. У будь-яку мить крига могла розчавити судно, ослаблені кріплення якого загрозливо тріщали. Цей тріск зливався з сухим лусканням, ніби в лісі ламали галуззя. Ми жили, як на пороховій бочці… Вода просочувалася спочатку поволі, потім дужче і нарешті почала прибувати в трюмах. Весь екіпаж стоїть при помпах, і так уже вісімнадцять місяців. Удень і вночі без хвилини перепочинку. День і ніч. Ніч і день».

Фрітьофові вчувався ще грім крижаних торосів, які розтрощують судно, коли він одірвався од сторінок щодонника Де-Лонга, керівника експедиції, що вирушила в Арктику на кораблі «Жаннетта». Погляд його мимоволі пробіг по затишній, світлій каюті. Затримався на зручному кріслі, що стояло біля койки, на великому портреті Єви і Лів на стіні. Ще хвилину він напружено вслухався. Ніщо не порушувало тиші заснулого судна, крім рівного, спокійного дихання товаришів. Тільки час від часу хтось зітхне, захропе або важко перевернеться з боку на бік. Приглушені товстою стелею чулися вгорі розмірені кроки вахтового, що спокійно походжав по палубі.

Від грубки в кают-компанії йшло дрімотне тепло.

Нансен на мить заплющив очі. Просто неможливо повірити і зрозуміти, усвідомити, що тут, де оце зараз дрейфує вмерзлий у крижані тороси «Фрам», якихось дванадцять років тому люди зазнали тяжких мук, що недалеко затонула розчавлена крижаними лещатами «Жаннетта». Громаддя торосів і тепер атакують «Фрам», але судно переможно витримує їхній натиск.

Досі все йшло так, як передбачав Нансен. Під час атаки крижаних торосів заокруглений корпус корабля спочатку ривками, а потім уже плавно піднімався вгору.

Зручно і приємно жилося в теплих, освітлених електрикою каютах. Після того, як спинили парову машину, на палубі одразу встановили великий вітряк, що рухав динамомашину для зарядки акумуляторів. Їжа була смачна, поживна, урізноманітнена свіжим ведмежим м'ясом. Усі працювали охоче. Наукові спостереження й вимірювання провадилися на «Фрамі» так само ретельно, як і в найкращій обсерваторії далекої Великої землі. Вільний час кожен проводив як хотів. Книжок у бібліотеці не бракувало. Один читав, другий писав спогади, інший щось робив у майстерні. Весь екіпаж багато часу приділяв спортивним тренуванням, лижним походам, стрільбі, метанню гирі. Час від часу полярники виходили на полювання. Щоразу за багато накритим столом у кают-компанії лунав безтурботний сміх людей, які добре відпочили, були ситі, задоволені і собою, і своєю долею.

А як було там, на «Жаннеті»?.. Тривога, страх, вода в трюмах, день і ніч тяжка робота біля помп.

На «Фрамі» цілу зиму жодного разу не довелося застосовувати помпи. На самому дні, під помостом машинного відділу, трохи збиралося води. Раз на місяць у тому місці вирубували кілька відер льоду — ото й увесь клопіт,

І знову Нансен мов зачарований схилився над сторінками щоденника.

Після загибелі «Жаннетти» потерпілі дісталися в човнах до невідомих берегів Сибіру. Вони навіть не мали жодної карти цього краю. Звідси Де-Лонг і почав свій останній похід. Похід у безвість.