Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

— Цур йому! — махнув рукою Заєць.

— Авжеж. Нехай перебирає листочки в лавровому вінку, що прикрашає його голову. Перебирає й тішиться думкою про свою геніальність.

Розуміючи, що так чи інакше доведеться залишати названий моїм іменем острів, ми почали ладнатися в дорогу.

…Людина — всесильна. Вона багато чого може зробити, якщо забажає. Та для звершень, крім бажання, потрібне ще й здоров'я — фізичний гарт, сила. Ні в мене, ні в моїх товаришів сили тої, на жаль, зараз не було — плавання зжерло.

— Яка ти худа, Васка-Кваска, — розглядаючи мої висохлі руки, зітхала Лота. — Треба їсти багато-багато.

Ніхто з нас навіть не здогадувався, що Лота така вигадлива куховарка.

— От би мені таку дружину! — наминаючи приготовлений тубілкою обід, прицмокував язиком Заєць. — Ну, так смачно, ніби вона вчилася в кулінарному технікумі.

— Якщо ти, Альфреде, великий гурман,[34] — сказав я, — і дуже вболіваєш про власний шлунок, то, вернувшись додому, неодмінно знайдемо тобі дружину-кулінара. Я буду сватом!

— Сватові перша чарка. І — перша палка, — докинув Альфред.

— Битимеш мене, коли дружина не догодить. Але я вірю — ми знайдемо випускницю кулінарного технікуму, в якої диплом із відзнакою.

— Аби-то, — мовив геолог замріяно.

— Не журися — все буде гаразд. Я ще потанцюю на твоєму кулінарному весіллі,— згадавши, що Заєць недавно патякав про Наталку й про мене, віддячив йому дошкульною реплікою. Ще один характерний для моєї вдачі штрих: я ніколи нічого не забуваю. Ні добра, яке мені зробили, ні зла. І — на добро відповідаю добром, а… Я не злий, не злопам'ятний, проте образ не забуваю.

Наташа, розкусивши цю особливість моєї вдачі, говорила:

— У тебе, Васильку, пам'ятливість, як у слоненяти, якого один чоловік побив… Минули літа, слоненя підросло, набралося сил. І, уздрівши свого кривдника, згадало йому наругу — й так турсонуло хоботом, що той з переляку ледве накивав п'ятами.

— Я сам ніколи нікого не кривджу, то нехай не чіпають і мене.

— Атож, — відповіла Наташа. — Але своїм язиком інколи зачіпаєш і ти.

Щоранку Лота прокидається вдосвіта і, як дбайлива господиня, порається на «кухні». Поки ми спимо, дівчина, схилившись на кормі над сидінням, де лежать принесені нами фрукти, готує сніданок.

Виявляється, лише з копри можна приготувати безліч страв: смачний мус, деруни, салат, крем-брюле, форшмак, пампушки. А з дрібно покришеними бананами та з кокосовим молоком та ж таки копра заміняє десерт.

— Хлопчики! — навчившись трохи говорити по-нашому, гукає куховарка. — Роззувайте своя оча. Кушайла, кушайла будемо.

Альфред першим сідає до «столу» — за широку лаву посеред лакани.

— Смакота! — наминаючи кокосовий фаршмак, вихваляє він. — Антрекот Антрекотович, красуне, тобі в підметки не годиться.

— Що є — Антрекот Антрекотович?

— О, то є,— облизуючи масні від почавленої копри губи, говорить він, — один хитромудрий чоловік.

— Везо?[35]

— Не розумію, — глянув на мене Заєць.

— Лота запитує, чи не моряк той чоловік, про якого ти говориш, — пояснюю йому.

— О, так, везо, везо! — притакує Альфред. — Везо, якому ніколи ні в чому не возе, — сміючись, додає він.

Минуло небагато часу, і на Лотиних харчах ми окріпли.

— Тепер, хлопці, напружимо сили, — сказав Кім Михайлович, — для основного — переїзду на сусідній острів, з якого, гадаю, дорога проляже і на Батьківщину.

Вплив протоку, що роз'єднує наш і сусідній острів-вулкан, не подолати — стрімкі течії, акули. Отже, потрібен човен.

Наша лакана розсохлася. Та і як її з такої височини спустити, щоб не пошкодити?

Ми дружно заходилися шпаклювати щілини в бортах і днищі, лагодити стерно, весла. А Барарата сплів нові циновки-вітрила.

Невдовзі лакана була відремонтована. Вона стояла на міцних гіллястих підпорах, немов корабель на стапелях у сухому доку. Лишалося одне — спустити її на землю, те, чого, мабуть, і не зможемо зробити.

— Так-то так, а з хати як?

— Що ти лепечиш, Васько? — поцікавився Заєць.

— Я згадав, — сміхотливо зиркнув я на нього, — як один дядько задумав майструвати сани. Приніс він у хату колоди, дошки. Тесав, збивав — і ось сани готові. Лише тоді дружина його запитала: «Чоловіче, так-то так, а з хати як?»

— Недоречна притча! — насупив брови Альфред.

— Але про нас, — заступився за мене Кім Михайлович. — Я справді, друзі, не знаю, як зробити, щоб спустити на землю цей ковчег!

Довго ми мудрували, сушили голову над, здається, простою річчю — як, не пошкодивши, спустити лакану. З ліан сплели довжелезні канати, виготовили дерев'яні качалки-рейки. Зв'язавши їх докупи, поставили майже прямовисно — від підніжжя дерева до вершини, де було наше гніздо.

— Ну що ж — завтра спробуємо на землю.

Але спустити лакани не довелося…

І цей день минув у клопоті. Трудилися аж до вечора. Востаннє перевіряли, чи надійно поставлені й закріплені рейки, по яких спускатимемо човен. Щоб він полегшав, зняли лави, деякі нещільно припасовані перетинки, стояки й щогли.

— А тепер не завадить і перепочити. Та востаннє у небі повечеряти.

— Може, краще розведемо багаття? — запитав я.

— Прощальне багаття? — поцікавився Кім Михайлович. — Що ж, Васько, я не проти, — відповів він. — Твоя воля — ти тезко острова.

— І перший його комендант, — додав Заєць.

— Нехай буде