Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Ті офіцери, бачите, були не якась там дрібнота, а найвищі, такі, що їх усі чисто слухались! Генерал звелів мені порядкувати на кухні і сказав: «А як хто почне до вас чіплятися, женіть його без усякого, і не бійтеся,– каже,– ви тепер серед друзів».

Отож я й думаю собі: коли моєму маленькому Генрі пощастило втекти, він, певна річ, подався на Північ. І ось одного разу я зайшла до кімнати, де сиділи високі офіцери, ввічливо присіла й оповіла їм про Генрі, про свою біду, а вони слухали мене все одно, що білу. А я й кажу: «Я прийшла до вас тому, що коли він утік, то на Північ, туди, звідки ви прийшли, отож ви, може, десь бачили його і скажете, де його найти. Він дуже маленький і має шрами на лівій руці й над лобом». Вони посмутніли, а генерал і каже: «А скільки вже часу минуло, відколи ви з ним розлучилися?» А я кажу: «Тринадцять років». Тоді генерал каже: «То,він уже не малий хлопець, а доросла людина».

А я про таке досі й не подумала. В моїй уяві він і далі був дитина. Якось мені не спадало на гадку, що він виріс і став великий. Аж тепер я збагнула це. Жоден з тих джентльменів не бачив його і не міг мені допомогти. Але мій Генрі таки справді втік на Північ, хоч я й не знала того, і вже не один рік жив там, став перукарем і працював на себе. А як почалася війна, він сказав: «Годі мені стригти й голити, спробую знайти свою стареньку матір, якщо вона ще жива». І він продав перукарню, подався в те місце, де набирали рекрутів, і найнявся до полковника за служника. І так він побував у всіх битвах, шукаючи свою стару матір. Справді, наймався то до одного офіцера, то до іншого, казав, що з’їздив увесь Південь, але ж, бачите, я нічого про теє не знала. Як би я могла знати?

Ну от, а одного вечора в нас був великий солдатський бенкет; солдати в Ньюберні завжди влаштовували бенкети, і дуже часто в мене на кухні, бо вона була хто-зна яка велика. Мені це, бачите, не вельми подобалося, бо я служила офіцерам, і мене дратувало, що до кухні напихалося скільки простої солдатні. Проте я була на сторожі й не дуже церемонилась: як вони надто вже мені допікали, я швидко витурювала їх з кухні, їй-богу.

Одного вечора, а було це в п’ятницю, з’явився цілий загін із негритянського батальйону, що охороняв будинок, бо в нашому будинку, бачите, був штаб. Ото вже я розлютилася. Лишенько, як розлютилася! Так у мені й нуртує злість, так і нуртує, а все через кухню, ніщо, бачите, мене так не сердило, як нелад у кухні. А вони собі то вальса танцюють, то ще якусь біду,– одне слово, розважаються, а я киплю, ох і киплю ж! А тут іще вкочується до хати якийсь видженджурений молодик-негр і веде за стан дівулю-метиску та й ну кружляти, і так швидко, що аж у голові паморочиться, як на них дивишся, а як вони порівнялися зі мною, то давай притупувати, давай вигойдуватися то на одній нозі, то на другій і сміятися з мого червоного тюрбана. А я підвелася та й кажу: «Ану гайда звідси, дрантя!» Обличчя в молодика раптом змінилося, тільки на коротеньку мить, потім він знову почав сміятись, як перше. Ну от, і тоді саме зайшло кілька негрів, що грали музику й сурмили в полку, а вони страх як любили величатися. А вже тієї ночі так пиндючились, що й не сказати. Я на них гримнула, а вони в сміх, і мене пойняла лють. Решта негрів і собі зареготали, і тоді вже серце моє не витримало. Очі в мене спалахнули, я випросталась, як оце тепер, мало не до стелі, взялася в боки та й кажу: «Ану слухайте, негри, і добре собі затямте: я не в хліві народилась, аби всяке сміття з мене сміялось. Я курча від Старої Сивої Квочки, ось хто я!» І бачу, той молодий негр ніби скам’янів, задер голову догори і втупився в стелю, немов силкується щось пригадати й не може. А я, бачите, насідаю на негрів, ось так, наче який генерал, а вони задкують переді мною та в двері. І той молодик за ними. А виходячи, каже, чую, одному солдатові: «Джіме, піди до капітана й скажи йому, що я повернуся о восьмій годині ранку. Я собі щось надумав,– каже,– і не лягатиму спати. Ти йди,– каже – і про мене не турбуйся».

А була вже майже перша година ночі, а о сьомій я мала вставати й готувати офіцерам сніданок. Я схилилася до печі – ось так десь, як до вашої ноги,– відчинила її, себто штовхнула правою рукою дверцята,– як ось штовхаю вашу ногу,– витягла деко з гарячими булочками і вже хотіла випростатись, коли це бачу – знизу пильно дивиться на мене чорне обличчя, зовсім зблизька, як оце я дивлюся на вас. Я так і завмерла, не випростуюсь, тільки дивлюся й дивлюся, і деко в руці в мене починає дрижати, і раптом я впізнала! Деко впало на підлогу, я схопила його за ліву руку, закотила рукав, як оце вам закочую, тоді глянула на лоб, відгорнула чуба ось так і кажу: «Хлопче, якщо ти не мій Генрі, то де ти в біса покалічив руку й обдер лоба? Слава господу милосердному, що знайшлася моя дитина!»

Ні, містоу К., лиха я не знала в житті, але й радощів теж не знала.

1876

Отой незнайомець з болісним смутком в очах! Він одразу привернув мою увагу своїм нещасним виглядом, гарно зшитим, але поношеним костюмом, і моє серце пойнялося до нього жалем і співчуттям. Та раптом я помітив у нього під пахвою портфель і мовив собі: «Тихше, лихий знову підсовує тобі комівояжера!»

Але ж хто встоїть проти них? Не встиг я отямитись, як він уже торохтів свою історію, а я співчутливо кивав, розвісивши вуха.

Ось що він розповів:

Батьки мої вмерли, коли я був ще немовлям. Дядечко Ітуріель змилувався, забрав мене до себе і виростив, дбаючи