Читати книгу - "Не той став, Нечуй-Левицький"

- Та годі вже, си­ну, годі! Ко­ли те­бе на­поїли мо­го­ри­ча­ми, то йди вже в свою кімна­ту та од­по­чинь, - обізва­лась ма­ти.

- Еге, годі! Так оце й годі! Ко­ли не мож­на годі. Он ка­зав батько Филін, що ко­ло ста­рос­ти­хи на улиці гроші за­ко­па­но, їй-бо­гу, й місце те по­ка­зу­вав! А я ви­ко­паю ті гроші, на­сип­лю пов­ну скри­ню та й замк­ну на двад­цять замків, бо во­на до їх до­бе­реться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки гро­шей нас­та­чай, а за­ро­би­ти гро­шей то й не­ма. А на жу­па­ни то й по­да­вай! Самі ле­жать на бо­ках. Ви­вер­неться, як ко­ро­ва, та й ле­жить, а ти їй по­да­вай!

- Хто? я ле­жу на бо­ках, ви­вер­нув­шись, як ко­ро­ва? - аж крик­ну­ла Со­ломія.

- А то хто ж? Вже ж не я! Не про се­бе го­во­рю, а про те­бе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе кру­тить хвос­том оця то­роп­ле­на, не­на­че та со­ро­ка на ти­ну.

Соломії ці сло­ва до­пек­ли до са­мої душі. Во­на бряз­ну­ла но­жем об ла­ву і схо­пи­лась з місця. За що Ро­ман ко­лись її лю­бив, з то­го те­пер сміявся.

- То це я ле­жу, як ко­ро­ва, і нічо­го не роб­лю? Я ж тобі слу­жу і за най­мич­ку, і за най­ми­та. Я ж тобі і во­зи ма­жу, і сно­пи по­даю на стіжок, слу­жу і за возільни­ка, і за по­да­вальни­ка.

- Та годі, доч­ко, годі! Хіба ж ти не ба­чиш, що вів нет­ве­ре­зий? - обізва­лась ма­ти.

- Я в те­бе роб­лю, як най­мич­ка, а ти в лісі со­ло­вей­ків слу­хаєш та на траві ка­чаєшся або мо­го­ричі в корчмі дуд­лиш. Сам став ле­да­що, а дру­гим до­ко­ряєш.

- О, тобі все на­мис­та та жу­па­ни в го­лові! Бу­деш у пеклі на са­мо­му дні за ті су­конні сині жу­па­ни, за шерс­тяні юб­ки та спідниці! Чуєш? Бу­деш в пеклі сма­ли­тись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з ба­би­ної кішки! хі-хі-хі!

Роман за­хи­хи­кав так про­тив­но та смішно, що аж малі діти за­ре­го­та­лись. Для Со­ломії Ро­ман став та­кий гид­кий та про­тив­ний, що во­на од­вер­ну­лась од йо­го, сіла на лаві і ди­ви­лась у вікно.

- Сину! що це з то­бою ста­ло­ся? Чо­го ти чеп­ляєшся до мо­ло­диці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб та­ке тобі базіка­ти? І чо­го ти, си­ну, хо­диш усе до корч­ми? Там же стільки уся­кої на­во­лочі та уся­ко­го без­лад­дя! Чи ком­панія ж тобі оті п'яниці, тобі, що лю­биш чи­та­ти святі кни­ги? - обізва­лась ма­ти.

Мати дов­го мов­ча­ла, бо лю­би­ла си­на, але неп­рав­диві до­ко­ри йо­го, хоч він був і п'яненький, вра­зи­ли її.

- Еге! Чеп­ляєшся. Ще що ма­мо, ви­га­дай­те. Чеп­ляєшся. Як я чеп­ля­юсь? Я мов­чу, сид­жу ниш­ком, а во­ни ка­жуть - чеп­ляєшся. Я собі сид­жу за книж­ка­ми, вчу дітей, а во­ни та­ки своєї: чеп­ляєшся та й чеп­ляєшся. Хіба я смо­ла, щоб я лип ко­му до чобіт? От Со­ломія, то це прав­ди­ва смо­ла: сліпцем лізе тобі в вічі, стри­же тобі бо­ро­ду та бурці, а ти їй нічо­го й не ка­жи. Та підлесп­ли­ва, та не­до­тор­ка­на, та об­лес­ли­ва. Хі-хі-хі-хі!

Соломія по­ча­ла пла­ка­ти. Це не пер­ший раз, вер­нув­шись з шин­ку, Ро­ман допікав Со­ломії смішка­ми та до­ко­ра­ми, але ще ні ра­зу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Бідна мо­ло­ди­ця, по­чут­ли­ва зро­ду, вже не мог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти. Неп­рав­ди­ве й брех­ли­ве нарікан­ня за лінивст­во та нед­бай­ність вра­зи­ло її в са­ме сер­це. Во­на схо­пи­лась з ла­ви, за­го­ло­си­ла, як по мерт­во­му, за­ту­лив­ши очі до­ло­ня­ми, ки­ну­ла­ся з ха­ти, вибігла в сіни, а потім вско­чи­ла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

Баба Зінька пос­те­рег­ла, що Со­ломії дійшли до са­мо­го сер­ця Ро­ма­нові смішки та до­ко­ри. Ста­ра бу­ла ро­зум­на лю­ди­на, ба­га­то років про­жи­ла на світі, ба­га­то ба­чи­ла на своєму віку, ба­га­то де­чо­го чу­ла про лю­дей. Во­на пос­те­рег­ла, що Со­ломія од ве­ли­ко­го од­чаю мо­же са­ма собі за­подіяти й смерть. І ста­ра ма­ти рап­то­во схо­пи­ла­ся з ле­жан­ки і ніби пог­на­ла­ся за Со­ломією. Во­на увійшла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

Соломія одімкну­ла свою скри­ню і ви­би­ра­ла, звідтіль свої со­роч­ки та спідниці.

- Що ти, доч­ко, ото ро­биш? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, сто­ячи ко­ло по­ро­га.

- Покину Ро­ма­на! Годі вже мені терпіти та му­чи­тись! Піду до батька. Бу­ду в йо­го жи­ти й на се­бе ро­би­ти. Та­ки на хліб щось собі за­роб­лю. Піду слу­жи­ти за най­мич­ку, а не бу­ду з ним жи­ти.

- Що то ти ви­га­да­ла. Со­ломіє! Чим ми тобі не спо­добні? В чо­му тобі в нас не­до­го­да? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

- В то­му, ма­мо, що Ро­ман вже дав­но мені не чо­ловік, а я йо­му не жінка. Я йо­го зне­на­виділа. Годі вже йо­му підку­рю­ва­ти ме­не ла­да­ном! Мені не тре­ба йо­го ла­да­ну. Мені тільки жаль вас, ма­мо, бо ви бу­ли для ме­не добрі, як рідна ма­ти; шко­да мені й дітей.

Соломія зга­да­ла про дітей. Та згад­ка, не­на­че ко­сою, підко­си­ла її но­ги. Во­на сіла на ла­ву, схи­ли­ла го­ло­ву на край од­хи­ле­ної скрині і за­го­ло­си­ла:

- Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас бу­ду жи­ти? - го­ло­си­ла Со­ломія, не­на­че в неї ра­зом по­мер­ли обоє дітей. - Ой ма­мо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, дог­ля­дай­те їх, станьте за ме­не, бо вже не си­ла моя дов­ше терпіти.

- Геть, доч­ко! Од­дай сю­ди оті свої со­роч­ки та оде­жи­ну, а я са­ма поск­ла­даю та й за­чи­ню скри­ню. Ос­ту­пись, доч­ко! Зас­по­кой­ся, бо ти з го­ря та з ту­ги й са­ма не знаєш, що ро­биш. Богз­на-що хо­чеш ти оце вчи­ни­ти! Сядь та пе­ре­пе­чалься, пе­реп­лач, по­ки я усе поз­гор­таю та поск­ла­даю в скри­ню.

- Ой, бу­де вже з ме­не! Вже ж я так пе­ре­пе­ча­ли­лась. Ду­маю-га­даю і не ба­чу краю своєї пе­чалі. Вже ж він не той став для ме­не, що був ко­лись, - ска­за­ла Со­ломія і ра­зом пе­рес­та­ла пла­ка­ти. Сльози не­на­че за­мер­ли й ста­ли в її очах.

Вона зав'яза­ла свою оде­жу та со­роч­ки в здо­ро­ву хуст­ку і пішла до две­рей. Обер­нув­шись ко­ло две­рей до ба­би Зіньки, во­на пок­ло­ни­лась їй до по­яса і ска­за­ла:

- Прощайте, ма­мо, мо­же, й навіки! мо­же, й до моєї смерті!

Соломія вий­шла з ха­ти. Ба­ба Зінька сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині, смут­но ди­ви­лась на по­роз­ки­дані со­роч­ки та хуст­ки, підпер­ши що­ки до­ло­нею, й за­ду­ма­лась:

«Усіх синів по­же­ни­ла: усім тра­пи­лась добірная па­ра, а моєму ко­ха­но­му Ро­ма­нові он який ви­пав та­лан! Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Яке ж і мені ви­па­ло го­ре на старість! І бо­га про­си­ла, і бо­гу мо­ли­лась, а не вип­ро­си­ла в