Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

Прислуга подає матері каву. А мати тим часом давно вже приховала непочату пляшку в платтяній шафі. Було б краще, якби дитяча група сьогодні не приходила здіймати галас. Ні, діти прийдуть аж завтра, щоб репетирувати пісеньки, штовханину й верескотню для майбутнього свята пожежних. У незайняті роботою дні все так чудово зливається на диску програвача в божественні «Страсті за Матвієм» або в яку-небудь іншу мелодію, здатну витримати випробування нашим слухом. Жінка з відразою дивиться на свої руки, так наче вони їй геть чужі. Слова її стають дибки, мов чоловічий прутень там, попереду, де дзенькають ланцюги й де все із шумом летить униз. Вихідного дня її наздогнало почуття в тих краях, де природа блищала білизною: чи тільки природа тому причиною? Ми всі хочемо бачити себе гарними, щоб познайомитися з людиною й залишатися незмінними в її уяві, тільки для неї однієї. Чи думає про неї той парубок, який перетнув її туди й назад за які-небудь півгодини? Він наступив на горбок, що його вона відділила для нього, і це варте того, щоб бути чимсь особливим. Жінка піде й перевірить, як це, жити для іншої людини, немов богиня. Можливо, і ми підемо до перукаря й глянемо потім на бідних інвалідів праці в різдвяних трудових яслах? Проходячи мимо, директор запускає руку в її декольте, з якого визирає найістотніше з того, що дає змогу дружині мати добрий вигляд. Приваблива картинка. Жінці не зійти з його рейок, їй треба обдивитись, облизати й запхати в себе його плоть. Не можна допустити, щоб її повів той, хто звідси ушився. Тьмяно блищить ландшафт, однак ті, хто може бачити, не бачать нічого, бо їхні бідні тіні зіштовхуються з тінями бадьорих спортсменів, які тиснуться до своїх власних тіл, аби бути в’юнкішими в потоці вітру. Боюся, що деінде все не так гостинно, всі не такі раді, як тут, адже там життя не проходить і не виходить веселощами, немов нестримний потік туристів. Холодний вогонь б’ється на брудних кухнях в очах чоловіків, які о п’ятій ранку вирушають на роботу. Огидної дешевої ковбаси в шлунку вони вже й не відчувають. Їхні дружини голосно вмикаються в реальність і вимагають, щоб робота теж узяла їх у приймачки (дехто з них вирушає в «Дитяче містечко» у віденському районі Габерсдорф, хатинки там зовсім маленькі, іграшкові. І дитина навчається гинути, пригинаючись нижче). Всі вони хочуть додатково заробляти, щоб потім, на вакаціях, мчати вниз, немов фурії, крутими гірськолижними схилами. А потім уся ця свіжість, яку вони так старанно втирали собі в шкіру, знову доходить кінця. Однак у свинцевих камерах паперової фабрики їм нема чого шукати, ба більше — папір слід помережити цифрами. Директор умовився із союзом сильних світу цього звільняти спочатку жінок, аби щонайменше чоловіків можна було розвантажити від роботи. І щоб у чоловіків був хтось, на кому вони могли б розважити душу, якщо раптом об’явиться начальство. Картинка супер.

Робітники без усяких перешкод видивляються один на одного у фабричній їдальні. На світлі вони співають, немов птахи, щоб зробити своє життя досконалим і потішити директора. Де тут прихований зміст? У їхніх чуттєвих дружинах, у яких повністю розкрилося життя?

Директорові потрібна його власна дружина, адже відомо — кожному своє, хіба не так? Уже з’явилося денне світло, і продавці повідчиняли свої крамниці, тоді як деякі й далі ховаються. Чоловік дивиться на свою дружину, яка нервово веде бойові дії за право на візит до перукаря, дивиться на неї з того боку, з якого він тільки-но помітив, що її перса трохи вляглися. У його пам’яті вони ще живі й рухливі, так наче він сам по-дитячому їх зліпив і надав їм форми. У кожному разі, Господь Небесний, там, куди тепер утрапив мій шип, знову доведеться м’яти й товкти цю жінку. І вона належить йому, належить тільки йому, і рясними плодами нас щораз обдаровує земля. Дитина після школи злітатиме вниз із гори, що здіймається просто в небо, спускатиметься швидше, ніж ви зведете подих, і сьогодні дитина, що успадкувала себе від батька, переїде вас під час спуску, принаймні вона легко обжене вас у будь-який час. Батьки панькають це маленьке створення, що приліпилося до матері й уважає, що так буде завжди. Однак жінка хоче замовити собі молодість у новій крамниці, тим-то в неї нова зачіска. Щоб показати себе і щоб вона могла пройти мимо, пройтися перед будинком людини, що вчора розбудила в ній тваринні почуття, розбудила у тому загінці, куди тварини взимку приходять по корм. Хіба їй не наверталися на очі інші парубки, що юрбляться в кафе? Байдуже, залишаться вони чи підуть, вони однаково гарні, перш ніж і вони покинуть наш світ. Вони переймаються собою, бо їм треба багато всього зробити, перш ніж вони подадуться на вихідні кататися на лижах і кричати на все горло гуртом зі своїми подружками, перед якими стоїш голіруч і диву даєшся, як і звідки виник цей багатобарвний друк на гладких сторінках життя і як він здатен справляти таке глибоке враження. Видівки м’якіше ставляться до місцевості, на них зображеної, ніж час, як мені здається, держиться з жінкою. Околишня природа тихо-мирно німує у свій вихідний день на маленькій листівочці, що її ви купуєте в кіоску й списуєте від верху до низу, однак час заходить надто далеко! Він уривається, немов буря, в давно стерті риси жінки. О ні — вона злякано закриває своє обличчя перед яскравим відображенням у люстрі: варто попрацювати на ширшому оперативному просторі, а не тільки в сфері зачіски, по-різному розпатланої в різний час дня. Треба постаратися й приготувати щось новеньке, таку розвагу для маленької нічної серенади. Її фігура виламується з рами дзеркала, забігає далеко вперед, як і її думки. Вона добре знає свій будинок, там її чекає гірськолижник, обвішаний цінниками. Ми всі чекаємо, що в нашій калитці знову щось заведеться, у тому грошовому конверті почуттів, де бродять самі хмари. Так, клімат там дуже хмарний. Варто подумати про те, як нам себе прикрасити, щоб вирости й діставати собі бодай до щолопка.[1 Вершина, верх гори (діал.).]

Жінка чекає, коли її чоловік звичаєм вирушить у свою контору. Чоловік чекає, щоб ще раз заглянути в ущелину дружини, перш ніж покласти її на льодовик до кінця дня. Бідні роботарі давно