Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

спустилися вниз разом зі сніжними лавинами, закинувши вузлик за плече. Хвильку перепочиньте! Автобус виїхав. Дитину відвезли, вона гордо височіє на тлі однокласників. Її життєві лінії вміло розмічено (можливо, з таким же вмінням, з яким дитина ковзає гірськими схилами, вона вже побачила кілька закордонних міст). Ведеться синові нівроку, відтоді як його колиску поставили в будинку, де живе благодійник. Однокласники дозволяють собі порцію морозива і наче зациклюються на ньому. Світло падає на великий будинок, немовби його проміння породжує вкритий воском паркет. Сьогодні в нас світить сонце, я так вирішила. Жінка хоче податися до райцентру, щойно випаде нагода, й обов’язково загляне в дорогий бутик, аби прибрати привабливого вигляду. Чому парубок не хоче задовольнятися нею від рання до смеркання, чому він, знавець глибоких снігів, ковзає схилами гір там, де лежить сніжна цілина? Побувати там, де ніхто до нього не бував! Хіба що торік — там до нього колобродив у снігу інший парубок зі своїми друзями й подружками. Жінка думає тільки про одне: що їй таке надягти, аби забратися швидше, вище, далі. Так далеко, наскільки далеко здатне злетіти її почуття. Будь ласка, запакуймо його знову! Наразі чоловік не може вгамувати її спокою, він вирушає на фабрику. Щоб забезпечити справедливу оцінку (і щоб тебе зарахували до людей забезпечених), скажемо, що він відповідає за її щастя на вісімдесят відсотків. Він дає їй це пійло. Чому б і вам не заглянути до нас, якщо ви, заглиблені в розмисли й багато поїздили, хочете посіяти бурю в очах іншої людини. Так, приїдьте й попросіть, аби від вас тут дістали цілковиту втіху!

Щоб мати м’яко підбиті плани на майбутнє, поглядаючи на світ з окремої ложі (лише в найбідніших місцях під ногами не стелиться килимова доріжка), жінка виходить із будинку, вкривши фарбою себе й свої нігті. Як чудесна й велика природа, у якій бідні бачать лише знаки обмеження швидкості й не реагують на них, щоб разом зі своїми безглуздими автомобілями змішатися з нашим кормом. Жіноча щілина повністю просочена продуктом чоловіка, що бродить у ній. На стегнах під колготками поналипало слизу, породженого щоденними звичками директора. Він охоче залишає знак, що він ще у змозі розмножуватися, хоча чорнила в авторучці залишилось як кіт наплакав. Він цілком міг би розігріти на своєму примусі пишний пиріг іншої жінки, молодшої. У горах швидко холоднішає. Ви можете спокійно називати це місцевими умовами, коли ліс відбивається у водоймі й трава перед вікном тягнеться вгору, щоб зм’якшити пам’ять про домашні баталії. Чи зможе бідний люд розлютуватися, коли обвести його круг пальця, як нас учить податкове законодавство? Директор паперової фабрики досі дивується, що людські орди, які в нього працюють, купують у тому самому супермаркеті те ж таки, навіть якщо в кожного свій розмір і своя вага. Маленькі крамнички в околишніх селищах давно вже позакривалися, аби місцевий люд не пускався на всі заставки, споживаючи пиво й канапки. Ця людина хоче струснути нас як слід за допомогою співу машин (наша промисловість добре пролунала за кордоном!) і хорового гармидеру, щоб ми лягли на звуковий бруствер, звернений проти нас. Одним стусаном можна домогтися, аби пристрасть, цей незалежний депутат людини, безумовно відмовилася від бажання віддати свій пронизливий голос. Тоді жінка заспокоїться. З кімнат, у яких на неї полюють винятково через її унікальний делікатес — статеву приналежність, крики летять до небес, крики на згадку про велику прю чутно за парканом. Чоловік і жінка давно вже впливають одне на одного, незабаром вони підведуться і підуть відмиватися одне від одного.

Дехто сьогодні знову не з’явився в церкві, де зі статуй сочаться краплі, а інші знову не опинилися серед обраних. Лісоруб під своєю зашкарублою шкірою й під звучні зведення щодо погоди проживає коротке життя у своїй дружині, що працює в універмазі. Її становлення пройшло від школи до сінника, і от їх уже троє, і вони тішаться життям на кухні, у їхній життєвій майстерні, де їх обробляють і не обтісують, адже іншого приміщення в них немає. Їм доводиться залишатися одне з одним. Природа збиває людину на її натуральну мірку, а потім приводить її у трактир, щоб людині можна було виступити з берегів. Удома вона застигає перед продуктами своїх почуттів, перед дітьми, і міркує про те, як би краще ганяти їх по будинку й розмазувати по стінках. Іноді діти тут кінчаються раніше, ніж їх устигають створити батьки, шарпаючи одне одного слизовими оболонками. При цьому потрібно гарантувати сталість і розвиток, у той час як хазяї країни отруюють дерева по загумінках, а папір, що його виробляють робітники, років за п’ятдесят стане своєрідним небесним знаменням. Марним, як їхній гнів. Безглуздим, як питання, чи носити жінці штани, чи спідницю — штани їй удома надягати не дозволено. Як їхні травми, що їх вони дістають на роботі, аж урешті виявляться ні в кут ні в двері, тоді і їхні задоволення швидко тануть. Біля стовпчика вони підставляють долоню під струмінь. І чутливі груди жінки перетікають у безформну нижню частину її тіла, де гілкується рослина, у яку люто вгризається лікар. До лікарні через кожну дрібницю не лягають. І в якийсь момент розлютовані раптом відчувають голод і стріляють собі прямісінько в голову з мисливських рушниць, які заводяться в потаєних куточках будинків, немов цвіль. Щонайменше, вони виявили у вашій особі старанного й чесного майстра, щоб дитина, перш ніж накласти на себе руки, вивчилася на автомеханіка.

Дружина директора приводить себе до ладу — це написано в неї на обличчі. Вона вичепурюється. Природа надає їй для цього свій покрив. Жінка під шаром косметики, з якою вона почувається людиною, долає більший простір, аніж його утворюють усі гори загалом. Тому вона не сподівається на природу в тому, що стосується її особи. Велика сила природи забиває їй дух, і жінка сідає у свою машину. І ось у батьківському краї уяви вона бачить свого нового зброєносця, і на себе вона дивиться геть іншими очами. Нехай її передчуття влучать у ціль! Навколо на неї видивляються пташині голови загублених людей, насаджені на палі її паркану. Жінки в селі дивляться так, немов ніколи не бачили інших країн, крім своїх маленьких володінь, де вечорами їхні володарі вдихають у них свій подих. Ще від своїх матерів вони навчилися постійно звертати увагу на гроші й дивуватися зображеному на них обличчю. Між сотнею і тисячею величезна різниця! Між ними лежить цілий світ, здатний перекинути міст