Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

II

Тревожний стан душі не покидав Джура всю дорогу з Баден-Бадена. Він не випускав з рук свого сака: ёму здавалось, що кожен пассажир відає, що в тім саці лежать червінці, и кожен тілько про те й мітикує, як би викрасти ті гроші, кожен тілько жде тієі, години, щоб Джур кріпко заснув… И кріпиться Джур, щоб не заснуть; а сон, мов умисне, так и лізе до нёго, так и сплющує ёму, очи. И от почалось боротє фізичноі потреби заснуть и душевного остраху, щоб не проспать сака!.. Сидить Джур у куточку ваґона, пооддаль від других пассажирів и то раз-по-раз курить, то книжку читає, то в вікно дивиться; одно слово: кріпиться Джур наче стара баба на «Діяниі», пильнуючи не проспать, як «дочитаються Христа»… Знеможе сон Джура, от и заснув Джур, але чи мине година чи ні, він прокинеться та швидче до сака: чи цілий, чи ні?

И довгою, безконечно довгою здалась Джурови дорога. «И чого я поіхав в Дрезден?» став думать Джур; «справді чого я там не бачив? чи не лучче б було податься чи в Гайдельберґ, чи в Базель, а то в Дрезден!.. И чого?.. сказано задуріла, затуманилась зовсім голова… Ну, та нічого робить!.. нехай и так, побачимо ще й Дрезден!..»

Аж ось и Дрезден! Зрадів Джур, митю вибіг з ваґона, сів в перший омнібус, звелів везти в Hotel Sax. Причепурившись, зараз подався в банк и тілько тогді трохи заспокоівся, як здав своє золото в банк и взяв білет на своє имя.

– «Тепер нехай крадуть!» думав він… «тепер ляжу виспатися.» Ліг він спать и проспав увесь день, спочиваючи, наче після якоі трудноі, тяжкоі праці. Треба сказать, що Джур втомився більш душевно, ніж фізично: несподіваний сліпий талан укрив ёго мозок таким туманом, підняв ёго нервову систему так, що ёму великого труда стояло держать своі мисли хоч в аби-якім порядку; не диво, що він сам не знав, куди ёму іхать и чого він поіхав в Дрезден. Щастє як и нещастє часто несуть з собою повну торбину тревоги, неспокою и лиха…

Довгий сон заспокоів Джурові нерви; вставши, він став спокійнійше мислити: що ж дальше діяти, куди податься? Найбільш тягло ёго в Жуківку: «поіхать,» думав він, «уговорить Жучиху и Рисю на весілє тепер, доказать ім, що одклад не йде в лад… одружиться… та тогді з молодою жінкою и в Н. добре, як би так!»

Довгенько Джур переберав усякі пляни и став на тім, щоб написать до Жучихи лист, просячи її згоди на весілє, и ждать одповіди в Дрездені. Піславши лист, Джур принявся оглядувать столицю Саксонїї.

Хиба ж в Дрездені ні на що й подивиться! Одна ґалерія картин чого стоіть! То величезний неоцінний скарб трохи що не всесвітнёго искуства. Ходиш по салях тієі ґалерїї, дивишся, любуєшся и впиваєшся тим нектаром, котрий щедрою рукою лє зібрана там живопись… тут читаєш исторію живописи, исторію її розвою, исторію мисли, бачиш душі великих художників: Рубенс, Мурілльо, Корреджіо, Рафаель….

Завернув и Джур в ґалерію картин. Обійшовши усі салі в низу, він сів перед Мадонною и задивився на неі. Трохи згодя рядом з ним сіло дві дами: одна висока, літ за 35, повновида, так здоровєм и несло од неі; друга понизька и така худа и жовта, що не можна було вгадать її віку. Дами мовчки дивились на Мадонну а Джур став придивляться до високоі дами. Справді ж бо и біля Мадонни не гріх було подивиться и довго дивиться на неі! Що таке було у неі, чим вона причаровувала до себе – сего не скажеш, хочби скілько не дивився на неі, хочби скілько не силковався описать її красу; так само як не скажеш, який вираз у Мадонни… Скілько не нюхай рожу – не скажеш, чим вона пахне; скілько не слухай, а не скажеш, яка чарівнича сила лежить в трелях соловія и чим тебе чарують ёго пісні!.. Людска мова не має, и не буде мати слів и виразів, щоб виразить погляд Мадонни, пахощі рожі и гармонію соловія. Отже коли б я був художником-малярем и колиб довелось мені списать тип украінско-рускоі красавиці, я б красчого и вірнійшого не видумав, як обличє отієі високоі дами, на котру задивився Джур.

– «Час вже й до дому,» сказала дама своій товаришці.

Российска мова за кордоном – мов громовина підбила цікавість Джура и він усіми очами впився в даму.

– «Спочиньмо ще трохи, я дуже втомилась,» одповіла друга дама. «Та й очей не хочеться звести з отсієі картини, так би все дивилась на неі; и чим довше дивишся на неі, тим красче вона становиться.»

Джур не видержав и вмішався в розмову.

– «Ото – то й єсть велика сила великих художників,» сказав він; «з першого погляду іх твори наче й не примітні, але вони ростуть перед вами великанами тим більш, чим більш ви спізнаєте іх.»

– «Ви русский?» спитала висока дама, дивлячись дивовижно на Джура.

– «Еге! з Украіни,» одповів він.

– «О, як же я рада сёму! я сама Украінка, з Полтавщини, и щиро люблю своіх земляків, особливо ж рада стрічати іх за кордоном…» Дама простягла до Джура свою руку и додала: «Я – Лаврова, може чули…»

– «А я доктор Джур» (у Россиі усі лікарі зовуть себе докторами).

– «Давно ви в Дрездені?» питала Лаврова.

– «З тиждень, чи що; а ви?»

– «И я не що давно! я іду в Щвайцарію, там мій син у школі, давно не бачила ёго, треба провідать.»

Щира розмова завязалась швидко, як звичайно заходить вона, коли де на чужині стрінуться земляки. Лаврова зазвала до себе Джура. Вона жила в «Н. Victoria», наймаючи пять розкішно обставлених кімнат.

Уляна Петровна Лаврова, з роду Многогрішних, була дочкою богатого полтавского пана Бовдурова – до мозку кісток омоскаленого ґенерала; дід її, по батькові, був просто Бовдур, син же ёго, служачи у Павловій ґвардиі, носячи довгу косу и посипаючи волосє пудрою, до предковічного свого украінского призвища додав московске – овъ; бо звістно, якось ніяково вимовить «ґенерал Бовдур!» – зовсім не те «ґенерал Бовдуровъ…»