Читати книгу - "Знак біди"

Навколо лежала притуманена білина поля, небо повнилось миготінням зір, вдалині видно було широкий сніговий простір із гостинцем, що темнавою рискою проліг упоперек її шляху. У далечині того простору під похмурою стіною гаю на Голгофі тьмяніла цятка її Яхимівщини, хутора, що став її долею. І хто б міг подумати? Колись молодою дівчиною вона пішла туди найматись жати до незнайомого господаря, в незнайому садибу, а оце біжить туди, як у свій єдиний притулок. От як життя повернулося. Степанида не чіплялася за старе — в старому в неї навряд чи набралося б півроку людського життя, постійно гнітили робота, раннє сирітство, злидні та безправність. Кілька літ наймичкувала в пана Жулеги та підпанка старого Яхимовського, робила на чужій землі, бо своєї не мала. А що таке чужа земля, того повік-віку не забуде той, хто бодай раз скуштував хліба з ласки чужої руки. Правда, після революції все тут круто змінилося, повернувшись до таких, як вона, іншим, кращим боком: пан Жулега втік до Варшави, скінчив свій земний шлях старий Яхимовський, і вони з Петриком перебралися з комірчини до хати й дістали від нової влади дві десятини хутірської землі. Спершу й непогано зажили, досхочу наїлися свого, а не панського хліба, придбали худобу, коня. Петро, котрий у вбогій батьковій сім’ї був ніби за наймита, так защирував на своєму господарстві, що вона налякалася за його здоров’я. Але своя земля вимагала, і він так ґарував на кожній роботі, так завзято орав, так ревно спушував, угноював кожну латочку ґлею, потім сам-один косив, звозив і знову орав, боронував, сіяв. Набута зі старого господарства кобила не витримала і впала першої ж весни, це була велика біда, від якої набідились усмак, заки придбали коня. А тоді звалилось на Петрика лихо. Коли Феня народилася, Степанида занепала на здоров’ї, а він мусив сам-один і жати, й косити, двигав, немов силач, та й надірвався. Якось возив із заплави сіно, його підвода перекинулась край яру, Петрик підставив плече і зламав ключицю. Два місяці пролежав у лікарні, лікарі ледве одхаяли, на полі перестояла й вилягла ярина, восени нажали зо дві копи, тільки насіння й вернулося. Той рік випав голоднуватий, хліба вистачило до Великодня, добре, що картопелька рятувала. Були й інші скупі на хліб роки, коли то вимочувало, то засушувало, а то бракувало насіння, гною, скотини. Петрик, однак, не здавався, робив як проклятий, так завзято, що сільські із Висілків стали з нього посміюватись — ґарував день і ніч, а врожаю було на сміх курям. Та він ніяк не міг нагосподарюватись досхочу, висох, змарнів, ядушливо дихав, але двигав, вергав, пізніш за всіх лягав і рано підводився. Сам собі господар, який жнець, такий і снопець, скільки зробиш, стільки й заробиш, любив він казати тоді, коли вона вмовляла іноді, щоб заспокоївся, відпочив, поберіг себе. Степанида ж після невдач у цій затятій боротьбі із землею за життя сказала собі: ні, так не забагатієш, тільки здоров’я надірвеш і до часу в ґлей ляжеш на сільському цвинтарі. Колгосп то й колгосп, сказала вона собі, як би там не було, а гірш, мабуть, не буде. Як усі, так і ми, либонь, не пропадемо і в колгоспі. А Петрик то, певне, поздоровшає, зайвий рік поживе на цьому неласкавому світі.

Здалеку на хуторі під липами заблимав червоний вогник у вікні, вона подумала: значить, Петрик приїхав — і пораділа молодою жіночою радістю — нарешті, вся сім’я зібралася, скінчилися денні клопоти, тепер до завтра душа спокійна. На білому від місячного сяйва подвір’ї стояли сани з рештками сіна, кінь уже був доглянутий, похрумкував у хліві. Може, Петрик роздобув гасу, подумала Степанида, бо в гасничці його лишилося дуже мало — на один, може, вечір. А ще вона наказувала попитатись про чоботи в одного знайомого еврея-шевця на станції. На чоботи, звичайно, було замало грошей, всього десять карбованців, але, може б, якось домовився на віру чи пообіцяв яке стегно бараняче, зо два фунти масла чи ще щось, якось заплатили б. А то з одними валянками на двох просто непорадна година, як хто взує, то другому хоч сиди вдома, нікуди не потикайся. А потикатись треба, от як сьогодні, щодня як не се, то те, всі кличуть, зобов’язують, і треба увихатися.

Двері до сіней було не защібнено, вона переступила поріг і защібнула їх, зайшла до хати. Відразу зрозуміла: діти вже сплять, у димнуватому притемку хати було тихо й тепло, смерділо гасом і тютюновим димом, кінець столу горіла ґасничка, і Петрик при ній перебирав якісь папірці, мабуть, квитанції, звіряв платежі: що сплатили, що прострочили, скільки наросло пені і що залишилось.

— Давно приїхав? — тихенько спитала Степанида.

— Та недавно.

— Щось їв?

— Їли тут. Крупник.

Вона стала роздягатися, повісила на цвях кожушок, зняла з голови теплу хустку.

— Ну як комуна? — спитав від гаснички Петрик. — Зорганізували вже?

— Гужа постановили розкуркулити, — сказала вона про інше. — Новик приїжджав. Як саботажника і що наймана сила.

Петрик підвів від гаснички немолоде, зморщене й заросле щетиною обличчя і уважно подивився на неї. В його очах відбився спершу тривожний подив, який швидко поступився місцем смуткові.

— Що на світі діється! — важко мовив Петрик. — Наймана сила. Яка ж там наймана сила?

— А така, — сказала вона. — Тристінку помагали ставити. Наймав. Та й на жнивах.

— Нема на вас Бога! — зітхнув Петрик. — Розкуркулити! Наймана сила! У того самого Лявона теж була... наймана сила. Як молотили. Он, Ладимирові хлопці допомагали. Що ж він, одною рукою і ціпом не вдарить. То і його розкуркулити?

— Тут, знаєш, саботаж іще, — сказала Степанида. — Позавчора на сході уперся і зірвав колгосп.

Вона сіла на низький ослінчик і стала розв’язувати волоки на своїх чунях, що вкрилися за дорогу ожеледою. Петрик за столом не міг заспокоїтись.

— Коли вже до таких дібрались, то що ж далі буде? Кого ж ви через рік-два будете розкуркулювати?

— А тоді, може, не буде кого. Всі до колгоспу повступають.

— Може, й повступають. А як же з класовою боротьбою? Класову