Читати книгу - "Вілла Деккера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, з’ясували. Мабуть, тобі це не сподобається, бо загинув він учора між восьмою та десятою. Отже, у неї алібі нема. Де вона була?
— Сказала, що була вдома. Її голова боліла. Хто в цей час за нею стежив?
— Пані Шпакова.
— І що вона повідомила?
— Що Ірма була справді вдома. О 21:40 світло в її помешканні згасло, і вона вийшла з дому. Але там є другий вихід.
— Але там вистежував її син.
— Він стежив лише за дня. А увечері йшов додому. То ж дитина. Отже, вона могла спокійно вислизнути раніше.
— Ч-ч-чорт! Однак це не означає…
— Ні, не означає.
Я розповів йому все про Камілу. Комісар уважно слухав, але не втримався від дорікань, що я так по-дурному попався. А якби був звістив його, то всього цього б не сталося.
— Вона просила мене все тримати в секреті,— виправдовувався я.— І дуже боялася. Тепер вона невідомо де.
— Це все перевертає догори дриґом.— Він нервово пройшовся кабінетом.— А звідки в тебе певність, що то взагалі була Каміла?
Я був ошелешений цими словами. Досі мені й на гадку не спадало запідозрити Камілу в тому, що вона не та, за кого себе вдає.
— Вона багато чого знала,— сказав я.— Навела мене на ту віллу.
— Навела, щоб за твоєю допомогою її знайти.
— То хто ж вона, по-твоєму, була?
— Не знаю. Деккер, очевидно, збирався плівки комусь продати. Мабуть, саме їх та Каміла теж шукала.
— Не розумію тільки, куди вона поділася.
— Ну, вона своє завдання виконала. Хоч і без успіху. Далі робити з тата вар’ята не було сенсу. При тобі плівок не виявили, от вона і звіялася. Тобі не треба було тягнути з пошуком вілли. Ти отримав адреси в середу. Згадай, з ким ти опісля зустрічався. Ти ж мав ті адреси при собі?
— Так. В маринарці.
Я згадав, що залишав маринарку на кріслі під час зустрічі з Ірмою і баронесою, коли мене покликала Рося. Чи могли вони ті адреси скопіювати? А ще… коли того ж дня зустрічався зі Шпаком. І теж на кілька хвилин відволікся до телефону. Відволікся задля безглуздого дзвінка його дружини. Хто з них поцупив адресу?
— Мабуть, так і було…— погодився я.— Однак я знав, як виглядає вілла, а вони — ні.
— Три вілли — не такий уже заплутаний вибір. А ти поїхав туди щойно в суботу.
— Так, це була моя помилка.
— Так виглядає,— сказав похмуро Обух,— що убивці Деккера і Шпака пов’язані з Ірмою і баронесою. Лише в них була нагода обшукати твою маринарку і знайти адресу вілли.
— За Ірмою хтось стежить?
— Так… Пані Шпакова. Ми вирішили дати їй роботу. Вона доволі спритна.
— Тоді остання новина: мене спробувала завербувати Ірма.
— О! Цього варто було сподіватися.— Він задоволено потер долоні.— І ти повівся?
— Так. Вона скаже, коли й де я зустрінуся з їхньою організацією.
Я почав переказувати Обухові розмову з Ірмою і її вербунок, але він мене спинив, вважаючи, що справа надто поважна, і потягнув до Конарського.
4
Відтак я поїхав до Кисіля. Браму відчинила Рося.
— О, як приємно,— усміхнувся я,— ти тепер за швейцара?
— Тільки для тебе, любий,— промовила вона з іронією.— Побачила тебе з вікна. Ти ж тепер страшенно зайнятий, то хотіла запитати: ти ще довго збираєшся блукати між трьох сосон?
— Ні. Не перебільшуй.
— Що, вже тільки дві? Як там твоя німкеня?
— Та не моя вона. Дайся на стримання.
— Невже нарешті тебе відпустила?
— Це я її відпустив. Зараз усе розповім.
— Гаразд.
Вона повела мене в садок, в альтанці сидів Кисіль і гортав кримінальний часопис. На столі перед ним стояло кілька пляшок пива. Побачивши мене, відклав часопис набік.
— Нарешті ви! Не дочекаюся. Розказуйте, як то було. Може, пива?
Я подякував і сів навпроти нього на лаві, Рося — поруч з батьком. Кисіль налив у гальби пиво мені й собі, я надпив і почав розповідати.
— Є одна не розлущена загадка,— продовжив я, описавши пошуки вілли Деккера.— Мені в редакцію зателефонувала незнайома жінка і попросила прийти до неї на Чарнецького. Я запитав, в якій справі. Вона сказала лише одне слово: Каміла.— Обоє сіпнулися й перезирнулися.— Коли я прийшов, вона мене ошелешила… сказала, що вона і є та сама Каміла і що вона не загинула. А загинула з Косом сестра охоронця рабина.
Я розповідав далі про Камілу, звісно, опустивши наші любощі. Спочатку Рося і Кисіль слухали напружившись, але потім Рося, не дослухавши до кінця, перебила:
— Яке в неї було волосся?
— Русяве, трохи нижче плечей. Обличчя округле.
— То не могла бути Каміла. Вона мала чорне волосся і стриглася коротко, за останньою модою. Крім того… як вона розмовляла?
— Звичайно… голос доволі мелодійний.
— Мелодійний? Каміла злегка гаркавила.
— Тоді зрозуміло, що мене пошили в дурні.
— Щоб при вашій допомозі знайти Деккера,— зауважив Кисіль.
— Те саме мені сьогодні сказав і комісар.
— Ну а тепер про приємне.— Він простягнув мені грубенький конверт.— Ви моє завдання виконали. Ось вам решта гонорару. Особлива дяка за те, що знайшли негативи.
Контрабандист-патріот — цікаве явище. Ми потиснули руки і попрощалися. Рося мене провела до брами і сказала:
— Якби ти не волочився з Ірмою, а поїхав би до Брюхович відразу, то застав би його ще живого. Може, тоді б і довідався щось більше.
— Маєш рацію. І чому я з тобою не порадився?
— Кепкуєш?
— Зовсім ні. Коли ще забавимося в «Ґранді»?
— Я подумаю,— усміхнулась вона, відчувалося, що дується на мене.
Розділ одинадцятий
27 серпня 1939 року, неділя
1
Я кілька разів намагався зателефонувати Зяблову, щоб повідомити його про смерть Деккера, але його не було на місці. Щойно ополудні він сам зателефонував, я повідомив новину, але він здивованим не був, ба навіть здалося, що це для нього не новина.
— А що з фотографіями? — запитав він.
— То були негативи. Їх забрала поліція. Я не міг цьому перешкодити.
З глибини приміщення, де перебував віцеконсул, почулося приглушене:
— Врьот, сука!
Зяблов сказав, що нам варто ще зустрітися, і, не чекаючи моєї відповіді, поклав слухавку.
Надвечір зателефонував Обух і покликав мене до комендатури, обіцяючи, що не пошкодую. Я не мав підстав сумніватися в цьому, але ще не встиг вийти, як зателефонувала Ірма.
— Де пропав? — запитала мене тоном моєї майбутньої дружини.
— Ти хочеш, аби я тобі висповідався по телефону?
— Зовсім ні. Хочу тебе бачити.
— Гаразд. Коли?
— О сьомій у «Віденці»[64]. Столик буде зарезервовано в садку.
Я справді не пошкодував, що завітав до комендатури. В Обуха сидів незнайомий пан літнього віку. Вбраний був у чорний костюм з камізелькою, з кишеньки камізельки звисав ланцюжок дзиґаря. Чорні підкручені догори вусики зраджували в ньому добродія старої дати. І я не помилився.
— Знайомся,— сказав Обух.— Перед тобою нестор львівської поліції Герман Фінкельштейн.
Ну що тут сказати? Довоєнні газети не раз озвучували це ім’я — скромного але незвичайно діяльного з неймовірною інтуїцією комісара поліції, австріяка з походження.
— А що? — запитав я.— Може, ви готові нам помогти в пошуках душія?
— Власне, для того я і зголосився,— відказав пан Герман.— Пан комісар
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вілла Деккера», після закриття браузера.