Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

ГЛАВА 9

У мене занило серце, коли ми опинилися перед масивними дверима, оббитими залізом. На них була зображена моторошна морда з жахливими іклами і рубінами замість очей, що самі по собі випромінювали світло. Якесь вампірське капище чи що? Тут і є святилище їхнього Володаря? Я втягнула голову в плечі, відчуваючи підсвідомий страх перед чимось невідомим і тим, що виходить за межі звичного для мене життя.

Двері відчинилися самі. З них вирвався порив вітру, що обдав запахом якихось пахощів. Я здригнулася і мимоволі постаралася сховатися за спину Атія. Той м’яко промовив:

– Тобі нічого боятися. Володар дає зрозуміти, що ми можемо увійти.

– Він тут і живе, цей ваш Володар? – ледве чутно запитала я, боячись, що поки невидима могутня істота мене почує.

– Ніхто не знає, де він зазвичай перебуває. Але тут ми завжди можемо звернутись до нього. Якщо Володар вважатиме за потрібне, то виявить свою присутність. Ходімо!

Я щосили вперлася ногами в підлогу, не бажаючи цього робити. Чорний Лорд невдоволено підібгав губи і без подальшого зволікання підхопив на руки. Я встигла лише пискнути, коли мене перенесли через поріг святилища. Двері за нами в ту ж мить зачинилися.

Святилище виявилося середнього розміру приміщенням з чимось, що нагадувало вівтар, і безліччю свічок, що стояли на підлозі. У повітрі відчувався трохи важкий, але приємний аромат. Я зі страхом оглядала святилище, намагаючись розгледіти господаря цього місця. Але, на мій подив, ми були самі. Я мимоволі відчула полегшення. Може, Володар дає зрозуміти, що передумав нас приймати?

– Його немає… – обережно сказала я, коли Атій поставив мене на ноги поряд з вівтарем.

– Він тут, – з якоюсь дивною усмішкою заперечив Чорний Лорд. – Просто не дозволяє нам себе побачити. Але я відчуваю його.

У мене все всередині заклякло. А Атій тим часом опустився навколішки перед вівтарем і, взявши з золотої триноги паличку з пахощами, підніс до вогню однієї зі свічок. Заплющивши очі і злегка розгойдуючись, почав промовляти якусь молитву невідомою мені мовою.

Я ж, ні жива ні мертва, стояла неподалік, обхопивши плечі руками і продовжуючи озиратися. Усвідомлення того, що десь тут знаходиться ще одна страшна істота, яку я не те, що не бачу, а навіть не відчуваю, пригнічувало. Не залишало відчуття спрямованого на мене з напівтемряви важкого погляду. Швидше за все, це була гра уяви. Але позбутися цього відчуття не виходило.

Атій підносив молитву не менше п’яти хвилин. Потім розплющив очі і вже знайомою мені мовою заговорив:

– Я привів до тебе ту, кого прагну наділити твоїм даром. Зробити своєю безсмертною супутницею. Однією з моїх дітей. Зроби мені таку велику честь і даруй їй свою милість.

Він замовк. У приміщенні запанувала тиша, що порушувалася лише потріскуванням язичків полум’я. Чорний Лорд ніби прислухався до чогось. Його обличчя було напруженим. Він наче чогось чекав.

Порив вітру, що раптом рознісся по приміщенню, ледве не задув усі свічки.

Я здригнулася. По спині пробігли холодні мурахи. Обличчя Атія осяялося задоволеною посмішкою.

– Дякую тобі, Володарю.

Він піднявся з колін і обернувся до мене.

Я мимоволі відступила. Настільки налякали криваві вогники, що з’явилися в глибині його очей.

– Що відбувається? – глухо запитала, виставивши руки вперед, наче це могло зупинити його чи невидиму моторошну істоту.

– Щоб зв’язок між нами закріпився, я мушу дещо зробити, – зробивши крок до мене, відповів Атій. – Господарів Володар уже давно більше не створює. Тож інакше не вийде.

– Може, таки поясните, що збираєтесь робити?

Я продовжувала відступати, а він так само невідворотно наближався.

– Зазвичай обряд відбувається так: людину необхідно осушити майже до кінця, а потім Володар дозволить їй насититися своєю кров’ю. Господарем вважатиметься той, хто позбавив істоту живої крові. Не бійся, – він посміхнувся, але від цієї усмішки стало ще страшніше, – це майже не боляче. Дехто знаходить це навіть приємним.

Жах остаточно заволодів мною, і я кинулася до дверей. Спробувала відкрити важкі стулки. Але це виявилося тим самим, що зрушити скелю. Безсило молотила кулаками по дверях, збиваючи кісточки пальців до крові, кликала на допомогу. Паніка заважала мислити тверезо. Я не бажала розуміти, що мені ніхто не допоможе, навіть якщо почує. Я в пастці! Маленька пташка, що потрапила в клітку і якій тепер тільки й залишається, що чекати на вирішення своєї долі кимось сильнішим. Тим, хто стане господарем її життя.

– Маленька, – я відчула, як мене обіймають сильні руки зі спини і відтягують від дверей. – Будь ласка, заспокойся! Я ніколи не заподію тобі зла…

– А як же можна назвати те, що ви хочете зробити зі мною зараз?! – я рвалася з його рук, плакала і марно намагалася придумати, як врятуватися з цієї халепи.

Мене, яка брикалася і підвивала, як поранений звір, підтягли назад до вівтаря і опустили на нього. Атій навис зверху, утримуючи мої руки вздовж тіла.

– Не треба, будь ласка!

– Тсс... Все добре...