Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- До чого тут мій батько? Чому не можете нормально все пояснити? – ці ходіння околяса страшенно мене дратували, як у випадку з Марфою.

Слова старости здавалися цілковитим безглуздям. Породження зла? Незнання? Згубний вплив? Цілковита маячня! Я – звичайна людина, як і кожен мефесець, тільки народилася в іншому світі – от і вся моя особливість. А точніше, вирок.

Хіба я за своє життя хоч раз нашкодила комусь? Хоч раз сказала криве слово? Жодного. Я, навпаки, віддано допомагала кожному, хто про це просив. Про мене погано не скаже ніхто.

Крім цього брехливого гада.

- Він не твій батько! – з певною жорстокістю в інтонації прогарчав пан Устим. - Ти взагалі не людина. Не знаю, що ти.

- Поясніть! – вимогла я, не знаючи, як реагувати на божевільні заяви старого.

- Ми з Азрієлем, хоч і з різних світів, проте колись були хорошими приятелями.

У це складно вірилось.

- Познайомилися випадковим чином: він урятував мене від демонського поріддя, коли я через юнацьку дурість надумав перетнути Межу й поглянути на світ за нею. Сам-один, без озброєння й уночі… Навіжене зухвальство!

Чоловік коротко хихотнув, у його очах проступили дрібні сльози.

- Азрієль бився довго, але тримався як справжній воїн. Я ніколи не бачив подібної майстерності володіння мечем. А тому щиро захоплювався цим чоловіком, його технікою і палкою хоробрістю… Після того випадку ми бачились усього тричі: він кілька разів заїжджав погостити, проте надовго не затримувався, бо був нечистокровною людиною, через що боявся, що відчужена зона вб’є його другу сутність…

- Цього не може бути! – перебила недовірливо. - Він стільки років прожив тут, зі мною, й жодного разу не показав, що його щось турбує.

- Йому довелося піти на цю жертву заради тебе. Тож слухай далі. Коли він приїхав учетверте, була пізня ніч. Незадовго до цього я отримав звісточку голубом, в якій він прохав зустріти його на Межі. Це здалося мені дивним, адже ніколи раніше Азрієль не попереджав про свої приїзди й, щобільше, не прохав його зустріти. Тому я, про всяк випадок, взяв із собою двох молодих, повних сил лісорубів. Наче відчував якусь небезпеку, – чоловік сів у своє старе крісло й закинув голову доверху. Кілька секунд він мовчав, збираючись із думками, опісля рівним тоном продовжив: - Він прийшов важкопоранений, несучи маленьку тебе на руках. Сам. Пішки. За ним гналися направду страшні створіння, далекі від людської подоби. Мені заперло дух від їх огидного виду, проте Азрієль залишався спокійним. Ввіривши тебе в мої руки він викрикнув: «Подбай про мою доньку!», а тоді дістав свій меч, готовий зустріти останній бій. Я спробував, як він велів, забрати тебе до безпечного місця, але ти вирвалась і помчала назад, міцно ухопившись за свого батька. Твої очі тоді світилися моторошним синім сяйвом, а лице зовсім не виражало страху, що було дивним для звичайної дитини в такій ситуації. А потім сталося неймовірне: щойно монстри наблизилися до вас, ти виставила вперед свою маленьку руку – і від неї розійшлася хвиля такого ж яскравого синього сяйва. Воно знищило всіх, хто був поблизу, проте не перебував за Межею: небезпечних монстрів, дрібних тваринок, птахів і двох молодих лісорубів, які відчайдушно ринули вам на допомогу. Живими зосталися лише ви з Азрієлем і я, тому що перебував у безпечній зоні. Ти й уявити не можеш, який жах я тоді пережив. Уперше мої очі бачили щось подібне, щось неймовірно жорстоке. А від убитих і сліду не залишилося: вони розчинилися в повітрі, перетворившись на попіл, який просто розсіявся в просторі. Вороги чи друзі – ти не розуміла, хто є хто; була нестримна й неконтрольована. Я боявся тебе, боявся того, на що ти спроможна. Але не зміг відмовити Азрієлю в прихистку. Я був винен йому. І доки він був живий, я міг зберігати бодай якийсь спокій, терпіти тебе й уникати. Але тепер, коли він помер, тривога повернулася. За роки я не зміг забути того, що ти тоді зробила. І ніколи не зможу. Не забуду й не пробачу вбивства двох моїх вірних друзів. Цей страх буде душити мене доти, доки очі тебе бачитимуть. Тож ти повинна покинути це місце. Я хочу нарешті знайти спокій і бути впевненим, що завтра на місці тих двох бідолах не опиниться мій син чи будь-хто інший.

Я слухала це все й наче дрімала. Почута історія здавалася дурною вигадкою, невеселим розіграшем хворого діда. Нічого з цього я не пам’ятала й не хотіла вірити в те, що могла стати причиною смерті невинних душ. Я не така. Я звичайна. Я смертна. Пан Устим для чогось бреше, але…

Невже він аж настільки ненавидить мене? Міг би придумати щось значно простіше, не таке божевільне. Міг би сказати просту правду.

- Азрієль ніколи не згадував про те, ким був у великому світі, – тим часом продовжив староста. - Але раз промовився про якесь братство й назвав ім’я «Арон». Сказав, що раніше протистояв страшній темряві, але ця темрява, зрештою, обвела його навколо пальця, забравши найцінніше: віру, мету і любов. Не знаю, що це означає. Азрієль рідко вдавався в деталі й розповідав про себе щось конкретне. Він усе життя прожив скритно, але тоді, коли сказав мені це, його очі сповнилися глибокого болю. І близько не уявляю, що сталося тієї ночі, але знаю одне: він віддав усе, що мав, заради тебе. Я на таке не готовий.

Запанувала тиша. Я підвела важкий погляд на пана Устима й тихо запитала:

- Ви хочете, щоб я в це повірила?

- Мені, можливо, складно буде повірити, а от Марфі, гадаю, ні. Їй теж усе відомо. З самого початку. І, впевнений, навіть більше, ніж мені. Сама знаєш про її дивовижний дар.

А от цей аргумент боляче вдарив мене під дих. Бо Марфі я вже точно повірила б: жінка не має причин брехати. Вона всі ці роки була мені як рідна мати. Без таємниць, звісна річ, не обходилось, але брехні з її уст я не чула ніколи.

- Ваша фантастична розповідь не пояснює слів про те, що Азрієль мені не батько, – між іншим, повернулася до початку, бо ця фраза найбільше шкребла мою душу.