Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Якщо Рейван тобі ще не розповів, отже і я триматиму язик за зубами, – Ейра провела пальчиками по своїх червоних устах, зображаючи замочок.

Згідно кивнула, не ставши наполягати. Та шосте чуття підказувало, що правда ще мене здивує.

Віддавши свій будинок у розпорядження Ейри, вирішила, що не зайвим буде попрощатися і з єдиною найкращою подругою. Лідія, на щастя, була дома. Після довгої нічної гулянки дівчину здолало жахливе похмілля, саме тому вона виявилася не в курсі останніх подій. Довелося коротко переповісти страшну правду про те, як учора мене намагалася вбити Килина, і як вона перекрутила цю історію, дізнавшись, що в неї нічого не вийшло.

- Скажи, що ти розігруєш мене, – шоковано мовила дівчина, на що я лиш заперечно похитала головою.

- Здуріти можна! Я знала, що вона ще те стерво, але щоб настільки схиблена на голову… Справді вражає.

- Не те слово, – направду, далеко не те.

Лідія навела іще кілька характерних епітетів, та я її майже не слухала. Надто хвилювалася за те, як подати ще одну новину. Більш неймовірну. Про мій від’їзд.

- Слухай, маю тобі ще дещо сказати, – зрештою, наважилась я.

- Судячи з твого виразу обличчя, звістка не надто приємна, – злегка нахмурилася дівчина.

- Так. Тобто ні. В сенсі… Коротко кажучи, завтра я покидаю Мефес. Надовго.

Вимовила й завмерла, дивлячись пильно в очі ледь не сестри. Відчуття чомусь складалося таке, наче я її зраджую.

- Так, гаразд. І куди саме? Сан-Парес? Алахар? Баре…

- Я збираюся перетнути Межу, Лідіє, – перебила.

Запала тиша. Стукіт власного серця здавався мені набатом. На якусь мить подумалося, що подруга не зрозуміє мого рішення й навіть образиться – і я переконувала себе, що готова до цього. Та насправді не була готова почути наступне:

- Я з тобою! – рішуче.

- Що? – розгубилась і здивувалася водночас.

- Гадаєш, я залишуся тут, у цьому дикому, божевільному й невимовно нудному місці? О-о ні! Остогид цей Мефес! Хочеш пригод – бери мене з собою, інакше більше ніколи не назву тебе подругою.

- Я… запитаю Рейвана, чи таке можливо, – пообіцяла, щиро зрадівши, що близька людина так підтримала мене. Полегшення приємно розлилося тілом, змусивши трохи розслабитись.

Добре, що зустрітись із новим незнайомим світом я цілком імовірно зможу не самотужки. Бо майбутня пригода, як і будь-яка інша ризикована невідомість, страшенно лякає. Вона безумовно буде нелегкою, та з Лідією всяко простіше й веселіше.

Після розмови з дівчиною з мого серця впав тяжкий камінь. Мені зовсім не хотілося покидати Мефес із гірким посмаком смутку й цілковитої самотності. Тому на ділі стало легше від того, що подруга так підтримала мою раптову авантюру. От що є справжньою дівочою дружбою!

Додому поверталася неспішно й глибоко зануреною у власні думки. Уява вже сміливо малювала цікаві картинки з недалекого майбутнього й будувала плани на найближчі місяці життя. Душу огортало полегшення від того, що більше я не відчуватиму неприємного й важкого тиску з боку недобросовісних і неприязних співмешканців. Від цього дихалося справді легше.

Я розслабилась...

Аж раптом чиясь важка рука торкнулася мого плеча. Я вся здригнулась і внутрішньо напружилася в очікуванні чи то удару, чи то погроз, чи чогось гіршого.

- Анно, нам потрібно поговорити, – почула суворо-рішуче, проте спокійне.

Нічого поганого в наступні секунди не відбулася, тож я заспокоїлась.

- Про що, пане старосто? – поцікавилась обережно, відступивши на крок від чоловіка. Таки з ним нас пов’язують не надто приємні взаємини. Завчасно розслаблятися – сміливий учинок.

- Не тут, – похитав він головою. - Ходімо до старостинської ради.

Не чекаючи на мою відповідь, пан Устим розвернувся й попрямував у сторону вказаного місця. Дещо позволікавши, слухняно побігла слідом. Всю дорогу мене з’їдала мовчазна цікавість; я вигадувала десятки можливих тем, на які прагнув би побесідувати зі мною батько Ореста, й водночас із цим готувала на них відповіді, щоб у потрібний момент не розгубитися й не бовкнути зайвого.

Одначе, до поставленого запитання, точніше вимоги, все одно виявилася не готовою.

- Анно, ти повинна покинути Мефес! – заявив пан Устим рішуче, щойно ми зосталися сам на сам у його кабінеті в будівлі старостинської ради.

І хоч я й без того збиралася зробити те, про що мене зараз просять, почуття образи й нерозуміння причини такого безпідставного нахабства змусили мене сміливо й надто різко запитати:

- Чому? Моє покарання, до слова геть несправедливе, виконано: я маю повне право тут залишитися.

- Це правда, але цим ти лиш ускладниш собі життя. Це вже я тобі обіцяю.

- Погрожуєте?

- Попереджаю.

Наші погляди схрестились, мов люті мечі на полі бою. Мене страшенно дратувала ця невиправдана ворожість, я вперто не розуміла, за що мене так недолюблюють. Не може ж причина бути лише в моєму походженні, себто в тому, що я чужинка. Предки цих людей точно так само прийшли з великого світу шукати прихисток, як і ми з батьком кілька років тому. То чим я від них відрізняюся?

- Чому? – тихо повторила своє запитання, охоплена втомленим розчаруванням і німою образою. - Я поїду з Мефесу, гаразд. Але скажіть, за що ви так ненавидите мене?

Чоловічі губи скривились у переможній усмішці. Очі гляділи на мене з очевидною гидливістю. Та за нею ховалося щось іще. Не таке очевидне, проте більш безпідставне й безглузде.

Страх.

- Бо ти – породження зла, Анно. Хоч сама ще цього не розумієш, але володієш силою, здатною знищити нас усіх. Я просто намагаюся вберегти свою сім’ю і свій народ від твого згубного впливу.

- Нічого не розумію! – мовила розгублено.

- Азрієль подбав про те, щоб ти жила в незнанні. Я його за це не засуджую, проте сам, знаючи, на що ти спроможна, не готовий дурно вдавати із себе сліпця й чекати моменту, коли ти знищиш усе, що я десятиліттями плекав і створював.