Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Грицик потер пальцем кінчик носа.

— Полиняють? — засумнівався він. — Ну, це ти вже занадто…

— Нічого не занадто! — гарячкувала старостиха. — Уявляю, що в твоїх саквах робиться! Мабуть, на вуличну грязюку приємніше дивитися, ніж на ті твої лахи. Ет, що там казати! — тітка Настя зневажливо змахнула рукою. — Чоловіки, одним словом. Руки у вас не туди стирчать.

— То що ж робити? — запитав Грицик. Я бачив, що він не на жарт стурбувався. Здається, він понад усе не хотів, щоб його дарунок Фузі мав вигляд вуличної багнюки.

— Ждану попроси, щоб привела їх до ладу, — порадила тітка Настя. — Втім, зараз їй не до тебе. Кажуть, Демко їй навіз стільки, що й за рік не дасть із тим ради. Ти ось що… Пошли краще за своїм посагом когось із хлопців, а ми тут з ним самі розберемося.

Грицик похитав головою.

— Ні, Насте. Це ж стільки часу треба!

— А ти як хотів? Швидко тільки блохи кусаються, а ти ж як не як, а женихатися здумав. Та й де, скажи, ви з нею житимете? Землянку посеред степу викопаєте, чи у вовчій норі поселитесь?

— Ну, якось воно та буде, — невпевнено пробубонів Грицик. Схоже, він був уже й не радий, що дав себе втягти в цю суперечку.

— А й справді, — втрутився Байлем, — де ви житимете? Підеш у прийми до Фузиного батька?

— Та ти що? — обурився Грицик. — Мені тоді краще від сорому повіситись!

— До діда Кібчика пристанете? — розмірковував Байлем, не слухаючи Грицика. — Але ж там однак треба будуватися. А в нас… — Він озирнувся. — О, можна поселитися з молодою бодай у його воронівській хаті! Дід вже не раз казав, що більше до неї ні він, ні Демко не повернуться.

— Це правда, — підтримала чоловіка Настя. — Добра хата. Наші жіночки за нею увесь час доглядали, не дали завалитися. Її хіба що трохи причепурити — то й заходьте, живіть собі на здоров’я. Ну то як?

І Грицик здався. Наступного ранку до діда Кібчика подалося трійко хлопців з наказом забрати Грицикові сакви, а з десяток воронівських жінок з віхтями попрямували до дідового дворища. Невдовзі запахло свіжою глиною та кінськими кізяками. На той запах наче вродилися чоловіки і теж стали до роботи. Хто витісував нові вікна і двері, хто заходився перекривати дах, хто заповзявся біля льоху й повітки. А один лисий дід навіть пообіцяв зробити для мене буду.

— Ось тільки пересиджу ломоту в попереку, — казав він усім, — і зведу для нашого Куценького таку буду, якої ще жоден псюра не мав.

А що я ніколи не мав ніякої буди, то нишком сподівався, що дідів поперек ламатиме ще дуже довго. Бо ж як не як, а я таки вільний звір! А на волі й без буди можна обійтися.

Проте воронівські пси були іншої думки.

— Розумієш, кожен порядний пес повинен мати свою буду, — втовкмачував мені криволапий Рябко, що сторожував Одудове обійстя. — Інакше в твій бік ніхто не гавкне.

— Так-так, — бив хвостом по землі Байлемів Сірко. — У гарного господаря й буда має бути гарна.

Треба сказати, що за ці дні ми з Барвінком неабияк подружилися з воронівськими псами. Власне, вони ще з діда Кібчика переконалися, що не всі вовки — вороги їхніх господарів, а відтак — і їхні. Тому вони охоче переповідали нам останні воронівські плітки, а їхня малеча машкарою крутилася навколо нас.

І все ж ми не лише розважалися чи відсипалися в кущах. Присульські села вирядили по кілька найкмітливіших козаків до річки Золотоношки. Там вони, зачаївшись у довколишніх дібровах та балках, мали стежити за кожним кроком Заремби і його челядників. Ми з Барвінком теж бігали туди по черзі, підбиралися якомога ближче до Зарембових воріт і завивали так, що й самим ставало страшно. А тоді поверталися зі жмутами реп’яхів на шиї. Грицик чи Швайка видобували з них козацькі донесення, нашвидкуруч їх перечитували і вручали воронівському старості.

— Все гаразд, — казали вони. — Твій Заремба навіть носа не потикає за ворота.

Та найкращими годинами були ті, що їх ми проводили разом із Грициком. Як тільки засвічувалися вікна у воронівських хатах, ми з ним усідалися на призьбі й дивилися на зорі, на безмежні присульські плавні і на місяць, що повільно випливав звідтіля. Було так тихо й гарно, що мені аж в горлянці лоскотало. Проте я знав, що посеред села вовкам вити не дозволено, тому лише тихенько повискував.

— Як почуваєшся, Куценький? — запитував Грицик і обіймав мене за шию. — Правда ж, гарно?

Так ми й сиділи, тісно притиснувшись один до одного. І було нам так добре, як буває добре тільки двом близьким душам. Нам навіть перемовлятися не хотілось.

У такі хвилини я заздрив самому собі, бо нарешті збулося те, про що я мріяв безліч віків тому, коли люди ще жили в печерах і були нашими найлютішими ворогами. З однією з таких я й зустрівся під час свого полювання. Спочатку ми схопилися з нею не на життя, а на смерть, однак згодом доля здружила нас так, що я ладен був віддати за неї своє життя. Людина, мабуть, теж любила мене, бо, як і я, шукала кожну вільну хвилину для нашої зустрічі. Ми разом полювали звіра, потому людина розводила багаття, і ми довго сиділи перед ним, вдихаючи неймовірно смаковиті пахощі смаженини. Шкода, що ти, Грицику, цього не пам’ятаєш. Ти тоді гладив мене по загривку і розмовляв зі мною, а я у відповідь бив хвостом по землі і бажав, щоб такі хвилини тривали вічно. Та, на жаль, це було неможливо…

І все ж доля була прихильною до мене. П’ятсот років тому я знову повернувся на Землю. І одним з перших людей, кого я зустрів, був ти, Грицику. Пам’ятаєш, як це сталося? Якщо ні, то нагадаю. Тоді великий ворожбит дід Кудьма узяв нас, кількох вовчиків-сиріт, до себе в науку. І якось він зі своїм малим вихованцем Саньком навідалися до таємного підземелля, де лікувалися поранені козаки. Ну, звісно, що ми теж подалися за ними. Аж раптом за кілька кроків до входу на нашого Санька накинувся якийсь хлопчак. Я подумав, що в нього якісь підступні наміри, і з розгону втелющився йому в спину усім своїм тілом. Ех, як гарно він зарився писком у сніг!