Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

Але тоді день закінчується, і туман згущується знову. Тож такі люди сунуться назад у кріслі… і гойдаються. Туди-сюди.

А тоді якось уранці дивляться — і бачать, що туману більше немає. Чекають годину, але туману все одно немає.

Минає день, два дні, а туману все одно ніде немає. Дивлячись за ґанок, такі люди чітко бачать шлях до життя, якого хочуть насправді.

Воно прекрасне та блискуче, кличе їх. Вони уявляють, яких пригод зазнали б і як раділи б, якби тільки пішли цим шляхом. Урешті їм уривається терпець. Цей день настав.

Вони підводяться з крісла, намагаються ступити крок… Однак розуміють, що вже не можуть ходити.

Я поглянув на Джессіку. Вона плакала.

— Ти молода, Джессіко, — тихо заговорила Туту. — Розумна. Талановита. На тебе чекає багато пригод. Але ти маєш відпустити туман.

— Бувають дні, коли він дуже густий, — так само тихо промовила Джессіка крізь сльози. — Сьогодні було дуже ясно. Я побула з вами, і туман геть розсіявся.

Джессіка трохи помовчала.

— Однак що станеться, коли він знову згуститься? Коли я більше не бачитиму шляху?

— Усе одно вставай і йди, — відповіла Туту. — Шлях є завжди й чекає, коли ти його побачиш. Часто досить лише першого кроку в невідоме.

— Я не впевнена, — сказала Джессіка.

Туту якусь мить зачекала. У повітрі зависла тиша.

— Джессіко, як далеко ти бачиш у найгустішому тумані, який можеш уявити?

Джессіка завагалася.

Туту кивнула їй.

— На три метри вперед.

— І залишаючись на тому ганку, ти завжди бачитимеш на ті самі три метри вперед, — відповіла Туту й знову замовкла, тож повітря наповнилося тишею. — А якщо підведешся і ступиш лише крок? Один-єдиний. Як далеко ти бачитимеш?

Джессіка знизала плечима, неначе не розуміла значення цих слів.

— На три метри вперед.

— Так. Але це вже не ті три метри.

Джессіка мовчала.

— Ходи сюди, дитинко, — сказала їй Туту. Джессіка, як маленька дівчинка, поповзла в піску і врешті опинилася поруч із Туту. Притулилася чолом до її чола й заплакала. Плакала вона доти, доки не виплакала всі сльози.

Туту терпляче чекала, утішаючи Джессіку, як любляча мати втішає дитину. Коли Джессіка перестала плакати, Туту обхопила руками її обличчя й поглянула на неї.

— Коли ти сьогодні ступила той перший крок, перші два метри залишилися такими, якими були завжди. Зате останній метр змінився. Він був новий. І саме там Усесвіт започаткував твій шлях.

Джессіка всміхнулася й витерла зі щік сльози.

— І чому тільки Всесвіт не започаткував його ближче? — спитала вона й засміялася крізь сльози.

Туту злегка хитнула головою й теж усміхнулася.

— Тому що він працює інакше.

Розділ 56

Ми з Кейсі та Джессікою прибрали речі, що зосталися після луау, і віднесли їх до кухні. Майк і Туту залишилися надворі, тримаючи на руках Емму та Софію.

— Я можу подбати ось про це, — сказав я й почав набирати в раковину води, щоб помити посуд.

Кейсі всміхнулася.

— Та нічого, Джоне. Ти сьогодні дуже нам допоміг. Я все закінчу сама.

— Ти впевнена? — спитав я.

Кейсі кивнула й усміхнулася.

— Упевнена.

Джессіка поклала речі, які несла, і сказала: — Рада допомогти.

Кейсі злегка хитнула головою і знов усміхнулася.

— Дякую, Джессіко. Але я в нормі. Справді.

Джессіка зазирнула в кафе крізь віконце замовлень. За столиком, де вона сиділа вранці, зостались її діловий костюм, туфлі на високих підборах і сумочка.

— Це наче було мільйон років тому, — невпевнено промовила Джессіка. — Мільйон життів тому.

Вона знову поглянула на Кейсі.

— Усе буде гаразд, — запевнила Кейсі. — Тоді ти ще не знала. А тепер знаєш.

На одній зі стільниць у кухні лежало меню. Джессіка взяла його й перевернула.

Чому ви тут?

Чи граєте ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

Джессіка поглянула на Кейсі.

— Останнє запитання. Ми його так і не обговорили.

Кейсі всміхнулася.

— Ким ти була сьогодні?

— Тобто?

— Ким ти була сьогодні?

Джессіка замислилася на хвильку.

— Коли я приїхала, то була бізнесвумен. — Вона соромливо всміхнулася. — Досить нервовою бізнесвумен. А тоді стала клієнткою дуже незвичайного кафе.

Джессіка ненадовго замовкла.

— На гойдалках я знову стала маленькою дівчинкою. Там, — вона кивнула на океан, — уперше в житті була серферкою.

— А потім? — запитала Кейсі.

Джессіка розсміялася.

— Барабанщицею, танцівницею, ученицею…

— І ким з усіх цих людей ти була насправді? — спитала Кейсі.

Джессіка поглянула на неї.

— До сьогодні я сказала б, що лише першою. — Вона трохи помовчала. — Та це було б брехнею. Я — вони всі.

Кейсі всміхнулася.

— Тоді тобі дуже поталанило. У тебе УМО. Устрій множинної особистості. Ти розумієш, що життя багатогранне. І що ти теж багатогранна. Ти визнаєш те, що конкретної миті можеш бути барабанщицею, серферкою, ученицею, маленькою дівчинкою чи будь-якою іншою особистістю, яка робить тебе тобою, не схожою ні на кого. А ще ти визнаєш унікальні енергетику та емоції, пов’язані з цим. Ти дозволяєш собі бути всіма особистостями, якими є. Не зачиняти на своєму майданчику жодного атракціону з тих, які дарують тобі усмішку й радість і роблять справжньою собою.

Кейсі знову всміхнулася.

— Часом, щоб розквітали всі «я», достатньо навіть слабенького зв’язку з якоюсь іншою частиною нашої особистості. Одного разу до нас прийшла клієнтка, яка за багато років до того перестала співати. То було чи не найулюбленіше її місце на власному майданчику. Побувавши тут, вона знову почала співати. Лише годину, один вечір на тиждень, у місцевому хорі. Вона казала, що одна година співів робить її кращою мамою, кращою дружиною, кращою працівницею… кращою людиною. Це змінило все.

— Завдяки твоїм словам я почуваюся дуже вільною, — зізналася Джессіка. — Неначе чую те, у що завжди вірила, тільки не могла собі дозволити. Це все я. Серферка, барабанщиця, маленька дівчинка… І всі емоції, пов’язані з цим, теж. Усе це я.

— І, ймовірно, ще сотня інших образів, — додала Кейсі й усміхнулася. Вона простягнула руки, і Джессіка міцно її обняла.

— Дякую, — сказала Джессіка.

— Будь ласка.

Коли вони розійшлися, Джессіка повернулася до мене.

— І тобі дякую, Джоне. Цього ранку, коли я вже зібралася піти, ти підійшов до мого столика й заговорив до мене. Якби ти цього не зробив, я так і не пережила б усього того, що сталося сьогодні.

Цього разу простягнула руки вона, Ми обнялися.

— Радий, що ти сьогодні була тут, —