Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

не погано й не добре. Вони не гарантують ані щастя, ані смутку. І бідність теж. Мене вражає ось що: як у найбідніших, так і в найбагатших регіонах світу є люди, які весь час усміхаються, і люди, які весь час супляться. Тих, хто весь час усміхається, з-поміж іншого, об’єднує триб життя. Вони самі вирішили жити так, щоб щодня багато хвилин проводити за заняттями, які відповідають меті їхнього існування. Відповідають їхньому серцю.

— Джоне, скільки твій друг витрачає на машину? — спитала Кейсі.

— Майже дев’ятсот доларів на місяць. І ще двісті доларів щомісяця на паркування. Усе це — на машину, якою він ніколи не користується. Тобто мій друг не отримує багато чудових хвилин за свої гроші. Якби він півтора року відкладав би щомісяця таку велику суму, то міг би мандрувати світом зі мною — мандрувати цілий рік! І це подарувало б йому багато щасливих хвилин.

Я знизав плечима.

— Тож я зробив цей запис у своїй книжці, щоб нагадувати собі: потрібно витрачати ресурси відповідно до того, як насправді хочу жити. — Я поглянув па Джессіку. — Вибач, не хочу тебе ображати. У мене є ще один друг, який справді любить машини. Він їздить на класичному кабріолеті 1968 року, і для нього це чудове вкладення. Цей мій друг нестямиться від цієї машини. Їздить на ній усюди. А ще він дуже любить знайомитись, і ця машина — чудовий привід зав’язати розмову, хоч куди він їде. Для нього такий вибір автівки цілком логічний.

Джессіка всміхнулася.

— Та нічого. Ти мене не ображаєш. Так, змушуєш замислитись. Але не ображаєш.

— Насправді річ тут навіть не в автівках, — додав я. — Цей запис у моїй книжці осяянь має нагадувати, що треба витрачати все відповідно до життя, якого хочу насправді. Для мене це життя з подорожами та пригодами. Для когось іншого, може, з чимось геть інакшим.

Я кивнут на Кейсі й усміхнувся.

— Саме цього стосувався один із найважливіших уроків, які я здобув, уперше прийшовши до кафе.

— І яким він був? — запитала Джессіка.

— Дбай, щоб усе мало значення завдяки тому, що ти визначаєш це значення. Не тому, що тобі нав’язує цю думку хтось інший.

— Мені це подобається, — сказала Джессіка.

Я кивнув.

— Поїхавши звідси минулого разу, я перестав дивитися на гроші так, як раніше. У мене сталося неабияке прозріння. Я усвідомив, що досить часто витрачаю гроші не відповідно до того, Що хочу переживати насправді.

Я всміхнувся.

— Більшість людей подумала б, що в роки роботи я живу не надто розкішно. Я не дуже часто кудись ходжу й небагато купую. А мої річні мандри не здаються шикарними порівняно з люксовими тижневими відпустками.

Я знову всміхнувся.

— Зате в контексті того, що насправді має значення для мене… мої роки мандрів — це щось надзвичайне. Різні країни, різні культури, цікаві люди, нові пригоди щодня… Мої роки роботи, може, дещо скромніші, зате в роки подорожей я проживаю багацько неймовірних хвилин.

Розділ 55

Туту погладила Софію по волоссю. Дівчинка міцно спала, поклавши голову їй на коліна.

— Джессіко, у мене для тебе є історія. Хотіла б її почути? Гадаю, вона підкаже, чому ти сьогодні натрапила на кафе.

— Дуже хотіла б, — відповіла Джессіка.

Туту всміхнулась і знову погладила Софію по волоссю.

— Тоді добре. А потім потрібно буде віднести цю малечу додому, у ліжечко. — Туту на мить заплющила очі, а відтак почала: — Джессіко, ти колись бачила туманний ранок? Коли туман такий густий, що за ним майже нічого не видно?

Джессіка кивнула.

— Ця історія саме про такий туман. Уяви гарний великий та старий будинок із широким ґанком. Оточує будинок просторе подвір’я, а подвір’я оточує густий ліс. Від ґанку через подвір’я до лісу веде доріжка. А на ґанку стоїть крісло-гойдалка, з якого добре видно цю доріжку.

Туту поглянула на Джессіку.

— Можеш уявити все це?

Джессіка знову кивнула.

— Мій досвід показує, — вела далі Туту, — що для більшості людей життя схоже на сидіння в цьому кріслі-гойдалці. Тільки визирнувши за поручні на ґанку, вони не бачать ані подвір’я, ані дерев. Зате бачать густий туман. Цей туман містить усі справи, ілюзії та переконання, які людям намагаються нав’язати інші. У цьому тумані — усі їхні сумніви в собі й не тільки, усі їхні страхи. А ще — усі негативні ідеї, які такі люди засвоїли впродовж життя.

І сидять такі люди на ґанку, гойдаючись у цьому кріслі. І думають, що, коли туман раптом розсіється лише на п’ять хвилин і вони побачать доріжку, яка веде до життя, що його хочуть насправді… то підведуться з того крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось читають наснажливу історію або чують про людину, яка нещодавно справдила давню мрію. Туман розсіюється на п’ять хвилин, неначе розвіяний чарами, і такі люди чітко бачать шлях до життя, якого насправді хочуть. Воно прекрасне та блискуче, кличе до себе. П’ять хвилин вони думають: може, підвестись і піти тим шляхом? Уявляють, яких пригод зазнають і як радітимуть.

Однак п’ять хвилин минають, і туман згущується знову. Тож такі люди сунуться в кріслі назад… і гойдаються. Туди-сюди.

З часом люди починають думати: якщо цей туман розсіється лише на годину й вони побачать життя, якого хочуть насправді… то підведуться зі свого крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось переглядають фільм, який особливо сильно надихає, або чують чиюсь неймовірну правдиву історію. Цей меседж просто ідеальний для них. Неначе режисер зазирнув їм у душу або така людина особисто з ним поговорила. І туман розсіюється на годину, і вони чітко бачать шлях до життя, якого насправді хочуть.

Воно прекрасне та блискуче, кличе до себе. Усю цю годину вони думають: може, підвестись і піти тим шляхом? Уявляють, яких пригод зазнáють і як радітимуть.

Однак година минає, і туман згущується знову. Тож вони сунуться в кріслі назад… і гойдаються. Туди-сюди.

З часом люди починають думати: якщо цей туман розсіється всього на добу й вони побачать життя, якого хочуть насправді, то підведеться зі свого крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось чують, що в них помер друг. Хороша людина. Така, що добре поводилася з іншими. Надто світла, щоб померти молодою. А туман розсіюється на наступну добу, і вони бачать усе так чітко, як не бачили ще ніколи. Ці люди бачать шлях до життя, якого хочуть насправді, і воно кличе їх, як ніколи, завзято. Воно прекрасне та блискуче.