Читати книгу - "Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич"

Син прибув у маєток цього вечора лише для того, щоб ближче розглянути маленьку відьму, яка зуміла закрутити голову Тешебу. 

З одного боку його турбував такий вчинок друга, але з іншого… 

Син розумів – навіть ті, хто  виконує обов'язки Богів Повного Місяця рано чи пізно знаходять постійних супутниць або просто відходять від справ. 

Але бувало й таке, що через деякий час хтось повертався – як він сам, наприклад, після невдалої любовної історії.

Троє інших  ще не знали про рішення Тешеба забрати Гайю  до себе   до нового місяця.

– Приїдуть, ось побачиш,  – сказав Сін, – Навряд чи вони пропустять таке видовище.

– Чесно кажучи, я хотів би залишитися з нею наодинці, – відповів Тешеб.

– Один день їх доведеться потерпіти, бо  довше вони й самі не затримаються. А що після? – спитав він і подивився на Тешеба підозріло, –  Не боїшся пристраститися?

– Не боюся.

– Ти зіпсував всю красу обряду, мій друже! Боги  Повного Місяця повинні бути таємничими і неприступними,  невловимими  наче місячне світло.

– Ти коли-небудь  цікавився долею дівчаток, які пройшли через твої руки? – спитав Тешеб.

– З якого лиха  це мені робити? — Син скуйовдив своє світло-русяве волосся. – Я завжди обережний, навмисне нікого не зачаровую і навіть пам'ять стираю, про всяк випадок.

– Тобі не здаються, що таємничість обряду надто вже роздули? Я збираюся з'являтися з Гайєю там, де сам забажаю. Не хочу щоб вона почувала себе якоюсь полонянкою,  – сказав Тешеб.

– То давай свято влаштуємо,  – запропонував Сін. – Такий собі розгульний шабаш для своїх. І дівчину потішиш, і, заразом, представиш її колу зацікавлених облич та морд… Ну як? Гарна ідея?

– Гарна! – погодився Тешеб.

– Сім днів, скажемо,  вистачить на збори? Я всіх сповіщу.

– Ти тільки не надто захоплюйся, друже. Гайя – дівчинка скромна, не хочу, щоб вона  побачила всю вашу розпусту, – посміхнувся Тешеб.

– Розпусти не буде! – рішуче заявив Сін. – Ну… хіба що трохи… допустимої, –  додав, інтимно знизивши голос, – Особисто складу список гостей. І ніяких престарілих демонів та інкубів!

Машина плавно опустилась перед величезним будинком з каменю і дерева, з гострими дахами і чагарниками виноградної лози, що густо обліпила стіни. Двір і  вхід яскраво освітлювалися смолоскипами.

Чоловік біля входу, якого Гайя спершу й не помітила, швидко підійшов, відчинив дверцята машини, і  шанобливо вклонився.

– Всюдигляде Авдотимовичу, а ви що тут робите? – здивовано  запитала Гайя.

– Мене викликали, щоб тебе  до  випускних тестів готувати… Буду поряд, скільки потрібно.

– То ж тести не магічні, а в людській школі! 

– Ну що ти, дорогенька! Звичайних викладачів сюди не запросиш. А я не тільки чарам навчений, а й у людських науках обізнаний… Ти не відчуєш різниці.

– Чи будуть інші вчителі?

– Ні, тільки я, щоб уникнути зайвого шуму. Спокій та тиша – це те, що надихає… Прошу! – сказав він і знову вклонився.

– Ну тоді нехай, – погодилася Гайя, вибираючись з машини.

Вона оцінила той шанобливий  тон, яким звертався зараз до неї знавець котячої магії, хоча  у Всюдигляда Авдотимовича по відношенню до учнів завжди був лише один тон: поблажливий.

– А хто господар цього маєтку? – запитала Гайя, з цікавістю разглядуючи високі кам'яні стіни.

– Господаря чи господарів я не бачив… і бачити мені їх не дозволено. Прошу… – повторив Авдотимович, метнувся на ганок і відчинив важкі різьблені двері.

Гайя увійшла. Близька зустріч із Тешебом раптом страшенно схвилювала її. Ще хвилину тому було все одно, а тепер – ніби вогнем палило, так моторошно і радісно вона почувалася.

Слідом за учителем піднялася на другий поверх, проводячи розгубленим поглядом по  грубих, кованих меблях, по різноманітній холодній зброї, яка була живописно розвішана  на стінах і підсвічена мерехтливим червоним світлом.  

Між сходовими прольотами розташувався величезний камін.

– Ого! – захоплено прошепотіла Гайя і зазирнула в чорну, закопчену пащу, –  схожий на дорогу в безодню, тільки вгору.

Вона не відмовила собі в задоволенні гукнуту  в порожнечу і послухати гучне відлуння свого голосу.

– Сюди, – шепнув Всюдигляд Авдотимович, відчиняючи двері  у якусь кімнату. – Далі мені йти не можна, – поважно додав він і залишив дівчину одну в струменях синього, димного світла, що лилося, здавалось, нізвідки.