Читати книгу - "Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі"

— Чому вона завжди засмучується, коли бачить нас?

— Вона — людина… Ми заважаємо їй жити.

— Та ми просто самі живемо! — здивовано знизала плечима ангел.

— Ти просто багато чого не знаєш. Мій начальник хоче отримати не тільки її душу, а й всю її цілком, вважаючи її єдиною прийнятною кандидатурою для продовження його роду.

— О! А вона? — затамувавши подих, Марія чекала на відповідь, не усвідомлюючи ще, чому для неї це важливо.

— Вона, як бачиш, проти. Вона бореться із ним. Шкода тільки, що все ще... нічия... у цій боротьбі.

— Бачила, не питала б!

Марія згадала уривки розмови, підслуханої нею в храмі, і спохмурніла. Занадто багато складових у цій картинці, і надто багато невідомих.

— Господи помилуй! До чого ж ти буваєш гидкою!

— Давай їй допоможемо, га? — з благанням та надією у погляді випалила Марія.

— Перепрошую, шановна, але це ви вже зовсім не у свою справу полізли, — чемно зауважив хтось, чий голос і зовнішній вигляд були дивно схожі з Михаїлом.

— Отче наш… — терміново почала молитися Марія.

— Ти вже на небесах... — продовжив Диявол і перехрестився. — Далі не пам'ятаю, давно не молився… Ну що, голубочки, як живеться? Знову вирішили надурити мене і заразом Його? І чого вам спокійно не живеться? — вголос розмірковував він, наче й справді хотів отримати відповіді на ці запитання. — Миле місце для побачення, чи не так, панночка? Адже у вас побачення?

Марія кинула погляд на ту саму дівчину, через яку, як вона підозрювала, Диявол і з'явився особисто, ніби подаючи їй сигнал. Але не як той, хто просить допомоги, а пропонує її.

— Шляхетно, — відзначив Диявол, простеживши за її поглядом.

Тим часом дівчина, всупереч очікуванням Марії, не знітилася, не забилася в куток, де раніше знаходилася весь час, а навпаки — випросталась, піднявши підборіддя.

— Рівна мені, — сказав Диявол, розмірковуючи вголос. — Рівна. Тож ви не лізьте сюди, я з нею сам розберуся, — тихо, спокійно, але загрозливо промовив він.

— Навіщо вона вам? — наважилася Марія.

— Ти дивись, жвава яка! — усміхнувся заохочувально «начальник» Михаїла.

Сам же Михаїл весь цей час мовчав. Не винувато, а насторожено, готовий будь-якої миті спробувати відбити атаку і захистити те неоціненне, що в нього є, — Марію, що довірливо тулилася до нього.

Дівчина дивно сіпнулася і завмерла на кілька жахливих миттєвостей, дивлячись у нікуди. Марія здригнулася.

— Що з нею? — схвильовано запитала вона, обертаючись до Михаїла, який безмовним сторожем завмер за її спиною.

— Вона вмирає, — з напускною байдужістю відповів Диявол.

— Як помирає?

— Болісно, якщо вас цікавлять подробиці.

— До біса подробиці! — обурено скрикнула Марія. — Чому? Що з нею?

— Тихіше, Маша, — чорт провів рукою по її передпліччю, намагаючись заспокоїти й поділитися теплом свого тіла та душі. — Слова багато означають. Деякі мають стільки значень, що шефу приносить задоволення жонглювати ними.

— Поясніть мені, що з нею! — запитала ангел. — Чому ніхто із людей не допомагає їй?

— Тому, що вона допомагає їм, — багатозначно відповів Диявол, милуючись своєю жертвою. — Допомагаючи людям, не чекай подяки.

— Вона тоне, — нарешті прояснив Михаїл. — Але не зовсім вона. Тоне той, чий поклик про допомогу вона почула.

— Не розумію, як це можливо? — розгубилася Марія. — Це ж наша, це моя робота. Вона — лише людина.

— Такі люди є тут, на землі, — продовжував терпляче пояснювати Михаїл, кидаючи обурені погляди на начальника, котрий потривожив спокій його коханої. Як солодко це звучало у його свідомості — кохати. І як солодко було притискати її знову. Але тим страшніше відпускати. А він знав, що рано чи пізно це потрібно буде зробити. — Ти просто не встигла зустрітися з ними, їх не так багато, але вони є. Ті, чия робота — рятувати інших. Не в лікарняних палатах, не в пожежах, не в лабіринтах правосуддя, а тоді, коли душа кричить. Коли до смерті рівно один крок.

— І вона тоді їх чує? — прошепотіла Марія, щиро співчуваючи незнайомій дівчині.

— Ні, панночка, — посміхнувся Диявол, який спостерігав за своєю здобиччю з азартом мисливця. — Вона чує не тоді, вона чує ці крики завжди, цілодобово. Комусь вона може допомогти, віддаючи частину себе, комусь — відправивши рятівну думку, ідею, комусь вона допомогти не може — надто далеко, надто складно... Тоді викликають вас. Або нас, — він усміхнувся з гіркотою, і погляд його потьмянів, ховаючи безліч таємниць у глибинах душі, що горить.

— А як же вона сама? Хто їй допомагає?

— А хто допомагає тобі? — тихо відповів запитанням Михаїл, поділяючи скорботу коханої про чужу долю.

Він з власного досвіду знав, як це — залишитися віч-на-віч із чужою бідою, зваленою на твої плечі.

— Я — зовсім інша справа. Але вона...